Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Можливо, — сказала похмуро Мільва, терпляче витягуючи листя і сухі голки з волосся веснянкуватої дівчинки, яку везла у сідлі. — Загубилися ми серед ярів. Річка крутиться, вигинає підкови. Ми на вигині.

— Але ж це все ще річка О, — упирався Любисток. — Якщо ми станемо триматися річки, то не зможемо заблукати. Річкам трапляється кружляти, визнаю, але врешті-решт усі вони неодмінно кудись впадають. Такий уже порядок світу.

— Не вимудряйся, співаку, — зморщив ніс Золтан. — Закрий рота. Не бачиш, я думаю?

— Ні. Нічого не вказує, щоб ти думав. Повторюю: тримаємося бігу річки, й тоді…

— Припини, — гримнула Мільва. — Ти містянин, світ твій мурами огороджено, отам, може, мудрість твоя і варта чогось. Глянь навкруги! Долина ярами порізана, береги стрімкі й зарослі. Як ти хочеш уздовж річки йти? Узбіччям яру вниз, у хащі й багно, знову наверх, коней за вуздечку тягнути? Після двох ярів ти так дихалку зірвеш, шо на половині узбіччя пластом ляжеш. Ми жінок і дітей ведемо, Любистку. А скоренько сонце зайде.

— Я помітив. Але добре, мовчу. Послухаю, що запропонують слідопити, які із лісами на «ти».

Золтан Хівай почухав голівку лайливого папуги, накрутив на палець жмутик бороди, шарпнув із злістю.

— Перціфалю?

— Напрямок ми більш-менш знаємо, — гном глянув на сонце, що висіло вже над самими кронами. — Тож перша концепція така: плюнемо на річку, повернемося, вийдемо з ярів знову на суху місцину і йдемо через Фен Карн, через міжріччя, аж до Хотлі.

— Друга концепція?

— О — мілка. Хоча по останнім дощам несе трохи більше води, ніж звичайно, можна її убрід перейти. Переріжмо ті петлі, йдучи вбрід через потік, скільки б разів він нам не загороджував шлях. Тримаючи напрямок по сонцю, вийдемо напряму на розпадок Хотлі й Іни.

— Ні, — відізвався раптом відьмак. — Від другої концепції я пропоную відразу відмовитися. Навіть не думаймо про те. На тому березі ми раніше чи пізніше, але впакуємося в якесь з Мехунових Урочищ. То паскудні місця, я рішуче раджу триматися від них подалі.

— Виходить, ти знаєш ці терени? Був ти тут колись? Знаєш, як звідси вийти?

Відьмак мовчав хвильку.

— Я був там один раз, — сказав, тручи чоло. — Три роки тому. Але в’їхав я з протилежного боку, зі сходу. Прямував на Брюґґе і хотів скоротити собі шлях. А як вийшов — не пам’ятаю. Бо вивезли мене напівживим на возі.

Ґном мить-другу дивився на нього, але більше питань не ставив.

Відвернувся мовчки. Жінки з Кернів ледь ішли, запинаючись і спираючись на костури, але жодна не зронила ні слова скарги. Мільва їхала поряд з відьмаком, притримуючи в обіймах заспану дівчинку із кісками.

— Шось здається мені, — відізвалася вона раптом, — шо порвали тебе там, на урочищах, тоді, три роки тому. Якась, думаю, потвора. Ризиковане у тебе зайняття, Ґеральте.

— Не заперечуватиму.

— Я знаю, — похвалився ззаду Любисток, — як воно тоді було. Ти був поранений, якийсь купець вивіз тебе звідти, а потім на Заріччі ти знайшов Цірі. Мені про те Йеннефер говорила.

На звук цього імені Мільва посміхнулася легенько. Це не пройшло повз увагу Ґеральта. Вирішив на найближчому біваку добре надерти Любисткові вуха за невгамовне молоння язиком. Знаючи поета, не розраховував на результат, тим більше що Любисток, скоріше за все, вже вибовкав усе, що знав.

— Може, й погано, — сказала за хвильку лучниця, — що ми на той берег, в урочища, не поєхали. Якшо тоді ти дівчину знайшов… Ельфи кажуть, шо як вторий раз таке місце відвідати, то час повторитися може… Кажуть на таке… Сука, забула. Мотузка часу?

— Петля, — виправив він. — Петля часу.

— Тьфу! — скривився Любисток. — Перестали б ви вже балакати про мотузки й петлі. Мені колись ельфійка наворожила, що на ешафоті я покину юдоль сліз, від руки майстра катівських справ. Насправді я у таке дешеве віщування не вірю, але кілька днів тому наснилося мені, як мене вішають. Проснувся весь спітнілий, слини не міг сковтнути, вдихнути поглибше. Тож нерадий я слухати, як хтось про шибениці торочить.

— Я нє до тебе говорю, а тіки до відьмака, — парирувала Мільва. — А ти вуха нє надставляй, тоді ніч паскудного до них і нє влетить. Шо, Ґеральте? Шо ти про оту петлю часу скажеш? Якби ми на урочища поїхали, чи повторився б час?

— Тому добре, що ми завернули, — відповів він жорстко. — Не маю ані найменшого бажання повторювати кошмар.

* * *

— Нічого говорити, — кивнув Золтан, розглядаючись. — У чудове місце ти нас завів, Перціфалю.

— Фен Карн, — буркнув гном, чухаючи кінчик довгого носа. — Вигін Курганів… Завжди я роздумував, звідки та назва…

— Тепер ти вже знаєш.

Розлога котловина попереду затягнена була вечірнім туманом, з якого, наче з моря, стирчали, скільки око сягало, тисячі курганів й укритих мохом монолітів. Деякі з каменів були звичайними безформними брилами. Інші, рівно обтесані, оброблені були як обеліски й менгіри. Ще інші, що стояли ближче до центру того кам’яного лісу, були згруповані у дольмени, стовпи й кромлехи, встановлені у круги способом, який виключав випадкову роботу природи.

— Добре, — повторив ґном. — Чудове місце, щоб провести ніч. Ельфійське кладовище. Якщо пам’ять мене не підводить, відьмаче, ти недавно згадував про гулів? Ну, я вже їх серед цих курганів відчуваю. Тут усе мусить знайтися. Гулі, гравейри, упирі, віхти, ельфійські духи, примари, мари, повний список. Усі сидять там, і знаєте, що саме шепочуть? Що ото не тре’ вечері шукати — сама прийшла.

— Може, повернемося? — шепотом запропонував Любисток. — Може, гайнемо звідси, поки ще в досить видно?

— Я також такої думки.

— Баби вже й кроку нє ступлять, — сказала гнівно Мільва. — Діти на ходу сплять. Коні заморилися. Ти сам підганяв, Золтане: ше їдьмо, ше півмилі, повторював ти, ше стайє, говорив. А зараз шо? Зо два стайє назад? Лайно. Цвинтар, не цвинтар, а заночуємо, де випало.

— Та й справді, — підтримав те, зсівши с кобили, відьмак. — Не панікуйте. Не кожен некрополь роїться потворами й примарами. Я ніколи не бував на Фен Карні, але якби було тут насправді небезпечно, я б про те чув.

Ніхто, включаючи Фельдмаршала Дуду, не відізвався і