Читати книгу - "Бігуни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Плем’я Маорі
муміфікувало голови померлих родичів і зберігало їх як об’єкти скорботи. Почерговими стадіями муміфікування були відпарювання, вудження та вкривання жиром. Після таких процедур голови зберігалися в доброму стані, з волоссям, шкірою та зубами.
Подорожі доктора Бляу II
Тепер він виходив із тіла літака довгими тунелями, керуючись стрілками та світловими табло, які лагідно ділили пасажирів на тих, хто вже дістався мети, і тих, хто ще в дорозі. Потоки людей на величезному летовищі зливалися, а згодом знову розділялися. Ця безболісна селекція привела його до ескалатора, а далі — до широкого довгого коридору, де всіх і все квапив рухомий хідник. Ті, що поспішали, користувалися вигодами техніки, застрибували на рухому стрічку й опинялися в іншому часі — поволі ступаючи, обганяли інших. Він пройшов повз засклену кімнату для куріння, де любителі нікотину, знесилені вимушеним постом під час польоту, з блаженством на обличчі віддавалися своїй звичці. Вони здалися докторові особливим людським видом, який живе в іншому середовищі — не в повітрі, а в суміші диму й вуглекислого газу. Він дивився на них крізь скло з легким подивом, наче на тварин у тераріумі — в літаку вони нічим не відрізнялися від інших, а тут раптом виявилася їхня особлива біологічна природа.
Бляу подав свій паспорт у віконечко, і службовець зиркнув на нього коротким фаховим поглядом, порівнюючи два обличчя — те, що на світлині, і те, що за шибкою. Вочевидь, сумнівів не було, бо доктора без проблем упустили до чужої держави.
Доїхав на таксі до залізничного вокзалу і показав у касі свій електронний квиток. До потяга лишалося ще понад дві години, тож він зайшов до пропахлого несвіжим жиром бару і, чекаючи риби, розглядав сусідів.
Вокзал був цілком звичайний. На екрані, що висів над табло з розкладом потягів, блимали одні й ті самі реклами — шампуню й кредитних карток. Знайомі логотипи навіювали відчуття безпеки. Доктор зголоднів. Пластикова їжа з літака не залишила жодного відчутного сліду в його тілі, йому здавалося, що вона була нематеріальною, складалася з самої лише форми й запаху. Мабуть, таку їжу нам подаватимуть у раю. Їжа для голодних духів. Але зараз шматок смаженої риби з салатом, шмат білого м’яса з золотавою шкоринкою підкріплював худорляве докторове тіло. До риби він замовив вино, яке тут подають у зручних пляшечках умістом із чималий келих.
У потязі він заснув. Небагато втратив, адже потяг сунув тунелями й передмістями, як дві краплі води схожими на сотні інших передмість, із тим самим дизайном ґрафіті на опорах шляхопроводів і гаражах. Коли очуняв, за вікном було море, вузька світла смужка між портовими кранами, потворними будівлями якихось складів і доків.
«Шановний пане докторе, — написала вона до нього, — мушу зізнатися, що Ваші питання й те, як Ви їх ставите, викликають мою глибоку довіру. Той, хто знає, про що питає, може й сам собі дати відповідь. Можливо, Вам не вистачає — як каже прислів’я — тієї крихітної пучки, яка переважує шальки терезів».
Доктор замислився, що за таку пучку вона мала на увазі. Уважно перевірив це слово у словнику. Він не знав жодного прислів’я про пучку й терези. Прізвище вона мала чоловікове, але ім’я доволі незвичайне — Таїна, — отже, походила, ймовірно, з якоїсь екзотичної країни і такої ж екзотичної мови, в якій могли чудово функціонувати і пучка, і терези. «Звісно, було б найкраще, коли б ми зустрілися. До того часу я постараюся прочитати Ваше досьє та всі Ваші статті. Запрошую до мене! Це місце, де працював мій чоловік, і його присутність тут усе ще відчутна. Я певна, що це нам допоможе в розмовах».
То було невелике приморське селище, розтягнуте вздовж берега і прорізане прямим асфальтовим шосе. Таксі з’їхало з траси перед самою прикінцевою табличкою з назвою поселення — вниз, до моря. За шибками пропливали милі дерев’яні будиночки з терасами й балконами. Дім, якого він шукав, виявився чималим, найелеґантнішим на цій посипаній щебенем вулиці. Обгороджений невисоким муром, що густо поріс якимись місцевими виткими рослинами. Брама була відчинена, але він попросив зупинити таксі за огорожею і, волочачи свою валізку на коліщатках, увійшов на посилане гравієм чепурне подвір’я. Його центром виявилося велике дерево, безсумнівно хвойне, проте за будовою схоже на листяне, неначе дуб, чиє листя з якоїсь причини змізерніло й перетворилося на голки. Він такого ніколи не бачив; його кора, майже біла, нагадувала шкіру слона.
Ніхто не відповів на його стук, тож він ще трохи постояв непевно на дерев’яному ґанку, аж доки зважився натиснути на клямку. Двері піддалися і впустили його до світлого просторого холу. Вікно напроти було вщерть наповнене морем. Великий рудий кіт з’явився біля його ніг, нявкнув і чкурнув надвір, нахабно ігноруючи гостя. Доктор був певен, що вдома нікого нема, тож залишив валізку в холі й вийшов на ґанок зачекати на господиню. Стояв там приблизно п’ятнадцять хвилин, розглядаючи масивне дерево, а потім рушив довкола будинку, оточеного, як і всі тут, дерев’яною терасою, на котрій (як і в цілому світі) стояли легкі меблі, завалені подушками. За будинком він виявив садок зі старанно скошеною травою, обсаджений густо заквітлими кущами. В одному з них упізнав пахучу жимолость і, простуючи далі стежиною, обкладеною галькою, наткнувся на прохід, який, вочевидь, вів просто до моря. Якусь мить вагався, а далі рушив уперед.
Пісок на пляжі видавався майже білим — дрібний, чистий, подекуди інкрустований білими черепашками. Доктор вагався, чи не зняти йому взуття, бо то було б якось нечемно — зайти на приватний пляж у черевиках.
Помітив здалеку людську постать, що виходила з води. Бачив її проти сонця, що було вже навзаході, але ще сліпило. Жінка була одягнена в темний закритий купальник. На березі, нахилившись, узяла рушник і загорнулася в нього. Одним його кінцем витерла волосся. Потім узяла сандалі й рушила в бік наляканого доктора. Він не знав, що робити. Відвернутися й піти геть чи, навпаки, йти їй назустріч. Він волів би зустрітися з нею більш офіційно, в тиші кабінету. Але вона вже ось тут, поруч. Простягнула руку, вітаючись. Питальним тоном вимовила його прізвище. Була середнього зросту, на вигляд — близько шістдесяти. Її обличчя жорстоко посікли зморшки, було видно, що вона не шкодувала собі сонця. Коли б не це, виглядала б набагато молодшою. Коротке світле волосся прилипло до її обличчя й шиї. Рушник, яким вона оперезалася, сягав їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бігуни», після закриття браузера.