Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Ми затримуємо дихання, поки Тітка Елізабет перевіряє: дівчинка, бідолаха, але поки все добре, принаймні немає жодних помітних дефектів, руки, ноги, очі, ми мовчки рахуємо, усе на місці. Тітка Елізабет тримає дитину, піднімає на нас погляд і усміхається. Ми теж усміхаємося, ми всі — одна усмішка, сльози течуть у нас по щоках, ми такі щасливі.

Наше щастя — частково спогад. Я пам’ятаю Люка зі мною в лікарні, у зеленому халаті й білій масці, які йому видали, як він стоїть біля мого узголів’я, тримає за руку. «Ох, — казав він. — О Боже». І видихав із подивом. Потім розповідав, що тієї ночі зовсім не міг спати, почувався, мов під кайфом.

Тітка Елізабет ніжно миє дитинча, воно не сильно плаче, замовкає. Якомога тихіше, аби не злякати його, ми підводимося, збираємося навколо Джанін, обіймаємо її, поплескуємо. Вона теж плаче. Дві Дружини у блакитному допомагають третій Дружині, хазяйці дому, злізти зі Стільця Народження і дійти до ліжка, куди вони її вкладають, підтикають ковдру. Немовля, тепер вимите й тихе, церемонно кладуть у її обійми. Дружини з вітальні зараз усі тут, штовхаються поміж нас, відштовхують. Вони говорять надто голосно, деякі досі мають у руках тарілки, філіжанки з кавою, бокали з вином, хтось навіть досі жує — вони збираються навколо ліжка, матері з дитиною, воркочуть, вітають. Вони випромінюють заздрість — я відчуваю її запах, легкий димок кислоти змішується з парфумами. Дружина Командора дивиться на дитинча, наче на букет квітів, якийсь виграш, приз.

Дружини тут, щоб засвідчити найменування. Саме Дружини тут дають імена.

— Енджела, — каже Дружина Командора.

— Енджела, Енджела, — повторюють, щебечучи Дружини. — Яке миле ім’я! О, вона ідеальна! О, яка вона чудова!

Ми стоїмо між Джанін та ліжком, щоб вона цього не бачила. Хтось дає їй ковтнути виноградного соку, сподіваюся, у ньому є вино, їй досі боляче, ще послід, і вона безпорадно плаче, вигорілими жалюгідними слізьми. Попри те, ми радіємо, це перемога для всіх. Ми це зробили.

Їй дозволять годувати дитину кілька місяців, вони вірять у материне молоко. Після того її переведуть, щоб побачити, чи зможе вона це повторити з кимось іншим, чия черга прийде. Але її ніколи не відправлять до Колоній, ніколи не оголосять Не-жінкою. Це її винагорода.

Родомобіль чекає надворі, щоб відвезти нас назад до наших господарств. Лікарі досі сидять у своєму фургоні, їхні обличчя виникають у вікнах — білі плями, наче личка хворих дітей, змушених сидіти вдома. Один із них відчиняє двері й іде до нас.

— Усе пройшло добре? — нетерпляче запитує він.

— Так, — кажу я. Нині я змучена, виснажена. Мої груди болять і трохи протікають. Несправжнє молоко, з деякими з нас таке буває. Ми сидимо на лавах обличчям одна до одної, їдемо; у нас не лишилося емоцій, майже немає почуттів, ми ніби купи червоної тканини. Нам болить. Кожна тримає на колінах фантом, дитину-привида. Тепер, коли збудження минулося, перед нами постає власна невдача. Мамо, думаю я. Де б ти не була. Чуєш мене? Ти хотіла жіночої культури. Що ж, ось вона. Не те, що ти мала на увазі, але ж вона існує. Будь вдячна за дрібні радості.

Розділ 22

Коли Родомобіль під’їжджає до будинку, день уже в розпалі. Сонце слабко пробирається крізь хмари, у повітрі пахне нагрітою мокрою травою. Я була на Народженні весь день — там втрачаєш лік часу. Кора сьогодні піде за покупками, я звільнена від усіх обов’язків. Я піднімаюся сходами, важко переношу ноги з однієї сходинки на іншу, тримаюся за поручні. Відчуття таке, наче я не спала кілька днів і швидко бігла: у грудях болить, м’язи судомить, наче в них немає цукру. Зараз я радію самотності.

Лежу на ліжку. Хотіла б відпочити, заснути, але надто втомлена для того й водночас надто збуджена — мені не заплющити очей. Дивлюся вгору на стелю, стежу очима за листям на вінку. Сьогодні він нагадує мені крисатого капелюха, з тих, які певний період у минулому носили жінки: капелюха, схожого на величезний ореол, прикрашеного квітами, фруктами й пір’ям екзотичних птахів; капелюха, схожого на саму ідею раю, який літає над головою, затверділу думку.

За мить вінок почне переливатися кольорами, я почну бачити різні речі. Ось яка я втомлена: коли ви їдете всю ніч, до світанку (чомусь не можу зараз про це не думати), і не даєте один одному заснути, розповідаєте історії, міняєтеся за кермом, то коли починає сходити сонце, краєм ока бачиш всяке: пурпурових тварин у кущах край дороги, ледь помітні обриси людей, які зникають, якщо подивитися на них прямо.

Я надто втомлена, щоб продовжувати цю історію. Надто втомлена, щоб думати про те, де я. Ось інша історія, краща. Історія того, що сталося з Мойрою.

Щось я пам’ятаю сама, щось почула від Алми, яка чула від Долорес, яка чула від Джанін. Сама Джанін почула від Тітки Лідії. Навіть у таких місцях можуть укладатися союзи, навіть за таких обставин. На це можна покластися, союзи виникатимуть завжди.

Тітка Лідія викликала Джанін до себе.

— Благословенний плід, — напевно, сказала вона, не відриваючи очей від столу, на якому вона щось писала. Для кожного правила є винятки, на це теж можна покластися. Тіткам дозволено читати й писати.

— Хай відкриє Господь, — відповіла їй Джанін, рівно, прозорим голосом, схожим на сирий яєчний білок.

— Мені здається, що я можу покластися на тебе, Джанін, — сказала Тітка Лідія, нарешті піднявши очі від своєї писанини й зосередивши на ній свій погляд крізь окуляри, одночасно загрозливий і благальний. «Допоможи, — казав цей погляд, — це наша спільна справа». «Ти надійна дівчина, — вела вона далі, — не те, що деякі інші».

Вона думала, що покаяння та голосіння Джанін щось означає, що Джанін зламана, що Джанін — справді вірянка. Але на той момент Джанін була подібна до цуценяти, якого надто часто штовхали всі, хто тільки міг: вона б перекидалася для будь-кого, сказала б що завгодно заради миті схвалення.

Тож Джанін мовила б:

— Сподіваюся, Тітко Лідіє. Сподіваюся, я варта вашої довіри.

Чи щось таке.

— Джанін, — сказала Тітка Лідія. — Сталося дещо жахливе.

Джанін опустила очі. Що б це не було, вона знала, що її в тому не звинуватять, вона невинна. Але чи допомогла їй ця невинність в минулому? Тож вона водночас відчула себе винною, наче її зараз каратимуть.

— Ти щось про