Читати книгу - "Код да Вінчі"

— А коли цю вантажівку було опечатано?

— Скоріш за все, декілька годин тому. Я їду в Сен-Туріал. Ключі вже там, — краплина поту скотилася з носа Верне. — То я поїхав? — спитав він, витираючи носа рукавом і вказуючи на поліцейську машину, яка перегородила йому дорогу. — У мене жорсткий графік.

— А чи всі водії тепер носять «Ролекси»? — спитав агент, вказуючи на зап’ястя Верне.

Верне глянув і побачив, як виблискував браслет його шалено дорогого годинника, який визирав з-під рукава куртки.

— Цей мотлох? Купив за двадцять євро у тайванця на ринку. Хочете, перепродам за сорок?

Агент замовк, а потім відступив убік.

— Ні, дякую. Щасливої дороги.

Розділ 38

«Двадцять мільйонів євро!»

Сума, яка купить йому владу набагато могутнішу за ту, яку він має.

Поки його автомобіль летів назад, до Рима, Арінґароса дивувався, чому Учитель ще не сконтактувався з ним. Витягши свій мобільний телефон з кишені сутани, він перевірив якість сигналу. Зовсім слабкий.

— Тут поганий мобільний зв’язок, — сказав водій, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — За п’ять хвилин гори залишаться позаду, зв’язок стане кращим.

— Дякую, — Арінґароса відчув несподіване занепокоєння. «Нема зв’язку в горах?» Можливо, Учитель періодично виходив на зв’язок із ним. Що ж він подумає, якщо весь час телефонує й не отримує відповіді?

А в Парижі Сайлас поклав телефон на матрац у своїй кімнаті. Після сьогоднішньої події він почувався слабим, йому паморочилося в голові. Він вважав, що так йому й треба.

«Я підвів церкву.

Гірше того, я підвів єпископа».

Сьогодні мало відбутися спасіння єпископа Арінґароси. П’ять місяців тому єпископ повернувся з прийняття в обсерваторії Ватикану, де довідався таке, що зовсім змінило його. І він поділився новиною із Сайласом.

— Але це неможливо, — вигукнув приголомшений Сайлас. — Я не можу прийняти цього!

— Це правда, — сказав Арінґароса. — Це неймовірно, але правда. Лише через шість місяців.

Сайлас молився за звільнення, і навіть у ці чорні дні його віра в Бога й у Шлях не похитнулася. Лише через місяць хмари дивовижним чином розвіються і засяє світло неймовірних можливостей.

Божественне втручання, назвав це Арінґароса.

— Сайласе, — прошепотів він, — Бог дарував нам можливість захистити наш Шлях. Наша битва, які і всі битви, вимагатиме жертв. Чи станеш ти воїном Христовим?

Сайлас упав навколішки перед єпископом Арінґаросою, чоловіком, який дарував йому нове життя, і сказав:

— Я — агнець Божий. Наказуйте мені так, як велить ваше серце.

Арінґароса сконтактував Сайласа з чоловіком, який запропонував план, — чоловіком, який називав себе Учителем. Хоча Учитель і Сайлас ніколи не зустрічалися особисто, проте щоразу, коли вони говорили по телефону, Сайлас весь тремтів і від глибини його віри, і від масштабів його влади.

— Роби, як наказує тобі Учитель, — говорив Сайласу єпископ, — і ми переможемо.

«Переможемо». Сайлас, втупившись у голу підлогу, боявся, що перемога вислизнула з рук. Учителя обдурили. Пошуки наріжного каменя зайшли в глухий кут. І це руйнувало всі надії.

Він хотів зателефонувати єпископу Арінґаросі й попередити його, але сьогодні Учитель перекрив усі лінії їхнього прямого зв’язку. «Для нашої безпеки».

Нарешті, подолавши жахливе тремтіння, Сайлас зрозумів, що має відзвітувати про події минулої ночі. Він підвівся на ноги і взяв свою сутану, яка лежала на підлозі. Витяг з кишені мобільний телефон. І, згоряючи від сорому, зателефонував.

— Учителю, — прошепотів він, — все втрачено.

І він розповів тому чоловікові, як його обдурили.

— Ти занадто легко зневірився, — відповів Учитель. — Я щойно отримав новини. Таємницю не втрачено. Жак Соньєр, вмираючи, передав комусь інформацію. Невдовзі я зателефоную тобі. Нашу роботу ще не завершено.

Розділ 39

Їхати в напівтемному фургоні броньованої вантажівки було ніби пересуватися в камері одиночного ув’язнення. Ноги Ленґдона затерпли від сидіння по-турецьки на металевій підлозі, і він скривився, відчувши, як кров знову почала рухатися в нижній частині його тіла, коли він змінив позу. Він продовжував стискати в руках той дивний скарб, який вони забрали з банку.

Ленґдон поклав безцінний пакунок на підлогу, розгорнув піджак, витяг коробку і підсунув її до себе ближче. Софі присунулась до нього. Вони були наче двоє дітей, які отримали подарунок на Різдво.

Теплий колір скриньки з палісандрового дерева контрастував з трояндою, яка була виготовлена зі світлого дерева попелястого відтінку і сяяла у напівтемряві. Троянда. Цілі війська та релігії побудовані на цьому символі, як і таємні товариства. Розенкрейцери. Лицарі Троянди й Хреста.

— То давайте відкриємо її, — сказала Софі.

Ленґдон глибоко зітхнув. Він кинув ще один захоплений погляд на химерну роботу по дереву і, знявши гачки, підняв кришку.

Там собі спокійненько лежав предмет, природи якого Ленґдон не міг збагнути навіть приблизно. То був кам’яний, здається мармуровий, білий циліндр діаметром десь як тенісний м’яч. Причому не суцільний: його, здавалося, було зібрано із кількох частин. П’ять схожих на бублики мармурових дисків було розміщено один під одним і скріплено латунним каркасом. Усе це виглядало як трубчастий калейдоскоп з кількома рухомими частинами. Кожен край циліндра закривала заглушка, також мармурова, тож неможливо було зазирнути всередину. Оскільки там хлюпала рідина, то Ленґдон здогадався, що всередині циліндр був порожнистий.

Якою б загадковою не була конструкція циліндра, та найбільшу увагу Ленґдона привернули літери, нанесені на ньому. На кожному з п’яти дисків було ретельно вигравіювано однакові ряди літер, увесь алфавіт.

— Чудово, правда? — прошепотіла Софі.

Ленґдон глянув на неї.

— Не розумію. Що це за чортівня?

Тепер уже в очах Софі затанцювали бісики.

— Мій дідусь мав хобі — збирати такі штуки. Їх винайшов Леонардо да Вінчі.

Навіть напівтемрява не могла приховати здивування Ленґдона.

— Да Вінчі? — пробурмотів він, дивлячись на циліндр.

— Так! Вони називаються криптекси. Згідно з версією мого діда, їхні креслення зберігалися в одному з таємних щоденників да Вінчі.

— І для чого вони?

— Це щось на кшталт сейфа. Для зберігання особливо секретної інформації.

Очі Ленґдона розширилися.

Софі пояснила, що створювати моделі винаходів да Вінчі було одним з улюблених занять її діда.

— Він зробив для мене один з них, коли я була дитиною, — сказала вона, — але я ще не ніколи бачила такого химерного і великого.

Ленґдон не відводив очей від циліндра.

— Я ніколи не чув про криптекси.

Софі це не здивувало.

— Більшість із нереалізованих винаходів Леонардо ніколи не вивчалися і навіть не мали назв. Можливо, дідусь сам придумав термін «криптекс». Це дуже підходяща назва для цього пристрою, у якому використано науку криптологію для захисту інформації, що міститься на сувоях.

Броньована вантажівка мчала вниз по шосе, а Софі тим часом розповідала Ленґдону, що саме за допомогою криптекса да Вінчі вирішив проблему безпечної передачі інформації на великі відстані.

— Нам потрібен пароль, — сказала