Читати книгу - "Жовтий князь"

Дружина схопилась при згадці про хліб:

– Спробувати можна, бо вже смерть. Від тих, що хапають, можна втекти; всіх не піймають…

Під час розмови побачили – син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючися і б’ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих. Не поворухнуться уста і вії не здригнуться: вже недвижні! – втекло життя від них.

Мати припала – мов прикипіла кістками рук: здавалося, стратила розум і от смерть її саму звалить, спинивши терпіння, що проривається то в квилення, то нестямний плач. Поруч неї стояв батько, тінь людини; рідко йшла, як огненна, сльоза по безкрівній щоці. Діти коло них – трусяться від тривоги, ловлять руки мамині і татові: наче незносимий мороз обвіює і хочуть зогрітися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, – ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, – про що вони просили. Світив добрістю братик їхній, і навіки такого другого не буде. Вони гірко покинуті без нього.

Пізно ввечорі, біліючи сорочкою на грудях, що до них мерехтіла свічка, лежав Микола в другій хаті. Було холодно, але стояла купкою родина і все не могла відірватися поглядом від покійного.

Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, – тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло.

Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора. Чоловік, погасивши огник, вивів її з світлички, що стала покійницькою. І діти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому світі: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись – їм і йому.

Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник покинув його.

Була жива бабуся – на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.

Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.

Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча від нещастя, закрила їй повіки.

Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.

Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.

Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути – впустити з пальців, але сама хилиться вниз, розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив під руки. Довго ще не могла отямитись.

Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо чорною поруч бабусиної – під снігом ніби срібної.

До самого смерку пролежала мати недужою; ввечорі підвелася з гострим поблиском в зіницях.

– Поїду з дітьми в місто: по хліб! – сказала чоловікові. – Хоч кусник знайдеться; бо всі поляжуть…

14

Зібралася в дорогу швидко, та й брати нічого – тільки скупі карбованці на квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були кусні малясника. Сім’я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.

Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль, із синявістю. Там тоненька стрічка вечірнього огню, безконечно смутного і мов змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.

Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.

Не було заметілі, і сім’я встигла до чергового потяга, що опівночі, а як спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.

– Не знаю, що з нами буде, – сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія Олександрівна, – може, вижебраю для них…

Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом, наказує чоловікові:

– Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є куток…

Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося передчуття – ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.

– Їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно: коли додому?

– Тільки обминіть облави – недарма чутка про них.

Вдарив дзвінок.

– Прощайтеся! – звеліла дітям Дарія Олександрівна.

Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився він дуже: перший раз в житті – так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря – дерево, відриваючи від ґрунту.

Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник він коло хмар, безсвітних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон Данилович мимо станційного будинку – на дорогу. Двері прочинялись і чути було з репродуктора передачу: іржавий голос вигукував про велич вождя.

Сунуть кволі постаті від станції, освітлені електричними стяжинами, що з шибок простяглися в сутінок зими.

Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфеті хтось, біля дорогої «стопочки».

Відходить повільно Катранник! – мов домівля його тут зосталась. Відчув, який покинутий він без рідних, сам-один, – непотрібний нікому і чужий, пробігуща тінь від хмари: нікому немає діла до нього. Порожній світ став і сирітський; тільки ж причаїлась люта сила, як на страшній сторінці з книги дитячих літ. Сирота вчився тоді в сільській трикласній школі. І так приникав до малювання, що вчителька питала: «Звідки живі лінії тобі приходять, Катраннику?»

Він їх, мов нитки пісенні, вів олівцем на шорсткому папері: любив їх. А пропала думка про малярство – за