Читати книгу - "Жовтий князь"

– Вірно: так і зветься! – підхопив гість.

– Що зветься?

– Чортова сила. Я від старичка в потязі чув, що диявол не серед пекла сидить, – його туди, в ставок огню, вкинуть після Страшного суду, щоб згорів. А тим часом князює в воздусі: ніби в просторі між небесами і всім світом. Там – він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують. Іспит всім, за гріхи наші. Христос як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки зловлені будуть і вбиті через огонь, а хто терпів і вірний зостався, одержить білий вінець. Я, в поспіху та в шумі слухавши, багато не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз ніби малюнок побачив; то – правда.

– Важка правда! Біси в миску дзьобнули і розвалиться тепер. Скрізь підряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг із сховків – гребуть собі. Де б я взяв сімдесят п’ять карбованців? Хай в тюрму беруть на місяць.

Жінка в плач:

– Туди легко тягнуть, а звідти, з звірових зубів, рідко хто вирвавсь.

– Може, обійдеться. Може, закону нема: брати саморобні крупорушки, – втішає Катранник.

– Обійдеться? Якби ж то. Їхній закон – обман собачий! – з гнівом сказав господар. – В радгоспі теж є старичок, біля рахівниці сидить. І думка його друга: що вся причина – вусатий бузувір; завів пекло.

– Старі люди знають. Їм видно, – сказала господиня.

– Не видно, що їсти будем.

– Позичмо в рахівника гроші на штраф; потроху б віддавали борг. То – добрий чоловік: підожде. А я в город з’їжджу по хліб.

– Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщиків.

– Чоловіків ловлять.

– Всіх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п’ятдесят, і зганяють на сніг – замерзати.

– Хто казав?

– Вернулись декотрі в радгосп: ледве живі; багато пропало.

– От, біда! – зітхнула господиня. – І то ж дивіться, без перерви муку завозять.

Звістку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як новину, ніби якимсь чином йому відому і моторошну до останнього жаху, що перед ним була дивна заборона, і над всім віяв смуток. Притягувала можливість добути в місті хоч трохи хліба. Непереможно схотілося знов відчути смак його і пахощ: добрий і чистий, живлющий, як сонце в великій милості. Всі почування зібралися вкруг хліба. Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб? Гори його! – для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому.

З тією думкою пішов від Самохи, маючи подарунок: два коржики з качанизни. Спинившися, глядів, як обшукувачі тягли латані торби на віз, до млинового дива, розчепіреного коренями. То – мов корона нужди, що завершила її збір, награбований і страшенно смачний для владущих.

До чергової хати під’їжджають; назустріч їм виходить сім’я через поріг: батько і купа дітей. Батько змарнів, аж чорний – подобизна мумії, і одіж на ньому несвітна, з рябих ганчірок, позшиваних косо, мабуть, віддертих від негодящих кофт і спідниць вікової давності. Знизу кругом обшив – необітнутою собачою шкірою.

Катранник, через кучугури глядівши разом з двома перехожими, зразу відзначив собі в думці: недавно зідрана та шкіра. Або придушено пса, або дохлого знайдено на пустирі. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; він їх пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, відрізані з рубцями від рамтя. І стали ноги товсті, як колоддя. Гурт обшарпаних дітей тримався за тата з усіх боків. Дивно, що вони, всі босоніж і всі худющі, як стеблини, – дуже пузаті: животи їх торбинками віддуваються.

Покривлені двері відхилилися в сіни, де лежить мертва жінка; сніг коло неї наметений.

Облава в гаморі і тупоті розігналась до дверей. А враз стихла, приклякши і дивлячись на безсловесних мешканців, що стояли біля порога.

Начальник обшукувачів хотів зайти в хату, але намір притьма стрінувся з такою силою відстраху перед з’явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина, штовхнула назад. Сіпнувся начальник від хати і вилаявся: з найїдкішою злістю свого серця і виразу. Як димом обдихані, він і вся облава, хто задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, відходили від живих примар; потім прискорили ходу і в ворота вже вибігали – до збірного воза, з яким негайно посунули далі. Три свідки, ще коли бригада наближалася, і собі відвели очі; побрели вулицею: далі від лиха.

Мирон Данилович застав плачі коло старшого сина, що, лежачи на вузькій постелі, важко дихав і казав:

– Я скоро помру.

Побивається мати; і став коло постелі тато – неспроможний слово вимовити; душа скована…

«Це – кінець!» – нестерпною іскрою пронеслося в свідомості. Враз Мирон Данилович застиг від холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна. Очі далекі: дивляться, але не бачать.

Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрімав, були всі тихо в хаті, навшпиньках переходили і розмовляли пошепки.

Коли ж він прокинувся, проказав спокійно:

– Гарячої води хочу напитись! – глянув на коржик і почав їсти, як звичайно.

Мати швиденько взяла хватки і витягла з печі чавунець – там, біля золи, тримала трохи юшки; поставила на припічку і шукає кухоль і не знайде: вкрай розгублена… Зрештою, відшукавши, набрала юшки; дрібно зацокотів кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собі, – чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинуті: в порожнечі, як у прірві вночі.

Його очі світліші, ніж перед дрімотою. Дожував коржик, повільно – смакуючи. Батько переломив другий коржик надвоє і наділив менших: хрумкали і підходили до печі запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були і досі налякані.

Загроза проминула, але материна душа – в тривозі. Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового. Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев’язувала їх.

Після того Микола знов заснув.

У хаті тиша: до самого надвечір’я; коли ж зайшли сутінки, Мирон Данилович найтихішим шепотом розповів дружині, як навідувався до Самохи. Згадав про чутку: що дехто їздить хліб шукати в місті, хоч то небезпечно. Ловлять і, завівши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють – не