Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

7 дівчат серед 300 наших землячок відгукнулось на заклики пропагандистів з РОА, хоч ніяких перешкод не було. Ці семеро визнали себе росіянками. Поволі між наддніпрянками та галичанками запанувала «повна згода». Цьому сприяли, зокрема, заходи, які організовував педагог Тиміш Білостоцький (організовані лекції, бесіди, спільне виконання пісень тощо).

Німці, як дуже скоро виявилось, не мали твердого наміру виконувати обіцянки, які вони давали українським юнакам і дівчатам та їхнім батькам. Життя в таборах було далеке до задекларованого у відозвах. Про це писали батьки з Криниці. Вони зазначали, що при наборі юнаків порушувався принцип добровільности, деякі учні зголосились до табору без згоди батьків і навіть проти їхньої волі. Володимир Кубійович теж звернувся до «уряду» Генеральної Губернії.

«Відносини, — писав він, — в таборі (в Неполомицях біля Кракова — О.Г.) не добрі. Діти, не маючи своїх виховників, почуваються погано. Маємо відомості, що подекуди дають дітям у таборах горілку й цигарки. Прошу вплинути на комендантів таборів, щоб замість цього давали дітям більше цукру й молока».

Батьки з Криниці поставили ряд вимог. Насамперед їх турбувала навчально-виховна робота в таборі. Вони порушили питання, щоб навчання було «справжнє і систематичне», а діти «були забезпечені культурою і виховною опікою». До цієї роботи вимагали залучити українських педагогів, священиків, лікарів, а також виховників з дивізії «Галичина», а не німців з Поволжя чи інших країв. Аби уникнути можливих конфліктів з місцевим польським населенням, пропонували перенести табір з Неполомиць до Криниці.

Після закінчення служби, жадали батьки, хлопці мають бути повернені до родин і не залучатись до інших військових формувань чи якихось примусових робіт. Нарешті, батьки домагались, щоб «не видавати дітям горілки, зате більше товщу й цукру».

Ще тяжче було для юначок. Наші дівчата йшли на курси медсестер або доглядати у шпиталях поранених земляків. Проте після короткого вишколу вони попадали в тяжкі умови. Найтяжче жилось дівчатам у вже згаданому таборі у Пютніці, де обов'язки коменданта виконувала жорстока за характером лікарка-німкеня. Вона постійно принижувала гідність наших землячок.

Дівчата, які попали в табори, зазнавали моральних і фізичних знущань. Здеґенеровані німецькі «шефи» постійно приставали до українських дівчат, які відзначались високою моральністю. Наші дівчата працювали в тяжких умовах слюсарень, токарень, у вогких цементних приміщеннях, навантажували вагони гарматними стрільнами. Деякі роботи вимагали використання хімікатів. Праця тривала 10 годин щоденно. Юначки постійно голодували. До них не допускали українських виховників.

Не ліпші були й побутові умови. Зенон Зелений, який у вересні 1944 року відвідав табір в австрійському місті Кремсі, писав, що «гігієнічні умови нестерпні. Хлопці мешкають у неохайних бараках, сплять на брудних сінниках, накриваються одним коцом, інколи сплять удвох, не мають білизни на зміну, не одержують мила до прання, наслідком чого в таборі є такі недуги, як сверблячка і тиф». Вони самі турбувались про харчування, працюючи в «бауерів». Відірвані від рідного краю і родини, хлопці ще й до того відчували терор і насильство, що посилювало їхню ностальгію.

Український Центральний Комітет робив усе, щоби полегшити долю юнаків і юначок. Німці готували новий злочин проти українського юнацтва, збираючись використати його для боротьби у воєнних діях проти танків. Про це довідався УЦК і приготувався до протидії. На щастя, німці не змогли вчинити цього злочину.

Вже в другій половині січня 1945 року УЦК почав передавати усні інструкції через довірених осіб. Українським юнакам і юначкам пропонувалось переходити на ті землі, які будуть окуповані англійськими та американськими військами, аби не попасти в руки більшовиків. Однак воєнні умови не давали можливості доводити ці інструкції до безпосередніх виконавців. Як показали пізніші події, західні союзники СРСР добровільно передавали «граждан СССР» московським військам.

На поталу долі залишили українське юнацтво німецькі офіцери, які ще недавно захоплювались високою фаховою підготовкою наших юнаків і юначок.

На жаль, упродовж тривалого часу доля нашого юнацтва залишалась не відома. Зенон Зелений отримав навіть звістку від деяких батьків на рідних землях, що начебто «більшовики їх (українських юнаків — О.Г.) не карали і дозволили їм їхати, куди вони хотіли». Насправді юнаків судили «за ізмєну Родіни, являющуюся службой в немецкой армії».

Але і в більшовицьких таборах юнаки не падали духом. У 1948 р. в місті Конську (Красноярський край) була створена Лагерна (табірна) організація українських юнаків. До її першої трійки увійшов раніше згадуваний Володимир Саламаха. Юні в'язні клялися на іконі Божої Матері, яку вишила юначка з Львівщини на псевдо «Марійка» в таборі, на хресті і на холодній зброї продовжувати боротьбу за волю України. У тих тяжких умовах вони допомагали один одному і вшановували визначні історичні події та національні свята.

Історія українського юнацтва повчальна для вас, громадян незалежної України. Вона переконує, що в боротьбі за визволення свого народу покладатись на власні сили, бо західні держави думають насамперед про власні інтереси, для задоволення яких і використовувалась наша молодь, спекулюючи на її патріотичному пориві і складних умовах воєнного часу.

Володимир Жила

ПАРАШУТНА БРИГАДА УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ

 

кщо протягом 1943 року Гітлер ще мріяв про перемогу, то після невдалого замаху на нього в 1944 році він покладав надію лише на «відплатну» атомову зброю. В той час німецькі військові сили зазнавали щораз сильніших ударів. Змінилася ситуація в Україні, німецька армія була майже повністю витіснена з наших земель совєтськими «визволителями».

Тим часом минали дальші трагічні місяці, а кінця війни не було видно. Ми, що залишалися на волі, гірко переживали жахливий німецький терор проти українських патріотів. І тут раптом німецька влада почала звільняти українських арештованих провідників і то з усіх політичних угруповань. Кожному було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу, а просто воєнні події так різко змінилися, що німці вирішили розпочати переговори на широкій базі.

Пригадується мені одна довша розмова з майором Кирилом Дацьком, що працював керівником у відділі української пропаганди в Берліні і був втаємничений у секрети нашої закулісної політики. Багато не думаючи, він ствердив, що вістки про звільнення не тільки правдоподібні, а й реальні. Німці хочуть, щоб наші провідники порозумілися між собою ще перед початком переговорів. Тут Дацько вбачав нову лінію політики і радив, що треба забути трагічне минуле та спільними силами почати будувати нове майбутнє. Закінчуючи цю прецікаву розмову, він прямо запитав мене, чи не захотів би я залишити видавання моїх журналів і перейти до загонів Отамана Тараса