Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чого б вам не повернутися до дружини?
— Не так легко жити з людиною, яку ти скривдив.
Почулася довга автоматна черга — приблизно за милю від нас. Можливо, якийсь знервований вартовий з переляку стріляв по тінях, а може, почалася нова атака. Мені хотілося думати, що почалась атака, — це збільшувало наші шанси.
— Ви боїтеся, Томасе?
— Звичайно, боюся. Всіма фібрами душі. Хоч розум мені й підказує, що краще померти саме так. Ось чому я приїхав на Схід. Тут смерть завжди поруч.
Я поглянув на годинник. Була вже одинадцята. Ще вісім годин, і тоді ми зможемо відпочити. Я сказав:
— Здається, ми переговорили майже про все на світі, крім бога. Але краще залишмо його на передранкову пору.
— Але ж ви в нього не вірите?
— Не вірю.
— Для мене без нього все на світі було б безглуздям.
— А для мене і з ним усе — безглуздя.
— Колись я читав книжку...
Я так і не дізнався, яку книжку читав Пайл (очевидно, то був не Йорк Гардінг і не Шекспір, не «Антологія сучасної поезії» і не «Фізіологія шлюбу», мабуть, то був «Тріумф життя»). У вежу ввірвався чийсь голос; здавалося, він виникав у темряві за люком — глухий голос рупора, який щось говорив по-в’єтнамському.
— От ми й ускочили в халепу, — сказав я.
Обидва вартові слухали, роззявивши роти і повернувшись обличчям до амбразури.
— Що це? — спитав Пайл.
Підійти до амбразури було однаково, що пройти крізь цей голос. Я швидко визирнув. Нічого не було видно, я не міг навіть розглядіти дороги, а коли озирнувся назад, побачив гвинтівку, наведену чи то на мене, чи то на амбразуру. Але як тільки я рушив уздовж стіни, гвинтівка ворухнулася, й далі тримаючи мене на прицілі; голос знову і знову повторював ті самі слова.
Я сів, і гвинтівка опустилася.
— Що він каже? — спитав Пайл.
— Не знаю. Напевне, вони знайшли машину і наказують цим хлопцям видати нас, або що-небудь подібне. Краще візьміть автомат, поки вони не надумали, що їм робити.
— Вартовий буде стріляти.
— Ні, він ще не вирішив, як йому вчинити. А коли вирішить, то все одно вистрелить.
Пайл зробив рух ногою, і гвинтівка підвелася вгору.
— Я буду просуватися попід стіною,— сказав я.— Коли він переведе погляд на мене, візьміть його на мушку.
Та тільки я встав, як голос замовк; тиша примусила мене здригнутись.
— Кинь гвинтівку! — різко вигукнув Пайл.
Я встиг тільки подумати, чи заряджений автомат,— не потурбувався про це раніше, — як солдат кинув гвинтівку на підлогу. Я підійшов до ґвинтівки і підняв її. Потім голос заговорив знову. В мене було таке враження, що він повторює слово в слово одне й те саме. Вони, очевидно, завели пластинку. Скидалося на те, що це ультиматум. Цікаво, коли минає його строк?
— Що ж буде далі? — спитав Пайл, зовсім як школяр, якому показують на уроці дослід; можна було подумати, що все це його анітрохи не обходить.
— Постріл з базуки або в’єтмінець.
Пайл почав розглядати автомат.
— Здається, тут немає нічого складного,— сказав він.— Може, дати чергу?
— Не треба, хай поміркують трохи. Для них краще взяти пост без стрілянини, а це дасть нам змогу вигадати час. Нам треба якнайшвидше вибратися звідси.
— А якщо вони чекають унизу?
— І це можливо.
Вартові пильно стежили за нами. Я весь час пишу про них як про дорослих, але сумніваюся, чи було їм разом сорок років.
— А з цими як? — спитав Пайл і додав з прямолінійністю, що вразила мене: — Пристрелити? — Він, мабуть, хотів випробувати автомат.
— Вони нам нічого не зробили.
— Але вони збиралися нас видати.
— А чом би й ні? — сказав я. — Нам тут не місце. Це їхня країна.
Я розрядив гвинтівку і поклав її на підлогу.
— Гадаю, ви не збираєтесь залишити її тут,— сказав Пайл.
— Я надто старий, щоб бігати з гвинтівкою. До того ж це не моя війна. Ходімо.
Війна не моя, але я хотів би, щоб ті, в темряві, теж знали про це. Я погасив лампу і спустив ноги в люк, намацуючи драбину. Чути було, як вартові перешіптуються своєю співучою мовою.
— Біжіть уперед, — сказав я Пайлові, — просто в рисове поле. Але там вода, — не знаю, глибока чи ні. Готові?
— Готовий.
— Спасибі за компанію.
— І вам теж.
Я чув, як вартові рухаються позаду нас; цікаво, чи є в них ножі? Голос з рупора звучав тепер владно, наче пропонуючи нам останню нагоду. Внизу в темряві щось заворушилося, але то міг бути й пацюк. Я завагався.
— Господи, хоч би чого-небудь випити, — шепнув я.
— Швидше.
Щось піднімалося по драбині: я нічого не чув, але драбина затрусилась у мене під ногами.
— Чого ви чекаєте? — спитав Пайл.
Не знаю, чому я подумав про те, що мовчки і непомітно підкрадалося до нас, як про «щось». Тільки людина могла лізти по драбині, і все ж я не міг уявити собі, що це така сама людина, як і я. Здавалося, що сюди, у вежу, крадеться якийсь невідомий звір, ладний убити тихо, але безжально, як і належить істоті іншої породи. Драбина все трусилась, і я уявляв, що бачу внизу чиїсь палаючі очі. Раптом я відчув, що не можу більше витримати цього, і стрибнув; унизу не було нічого, крім багнистого грунту, в якому моя ліва нога загрузла по кісточку; глина скрутила її так, як це може зробити тільки рука. Було чути, як по драбині спускається Пайл; очевидно, від страху я зовсім одурів і не збагнув, що тремтів я сам, а не драбина. А я ще думав, що я безстрашний, позбавлений уяви, такий, яким має бути об’єктивний спостерігач і репортер. Підвівшись на ноги, я знову мало не впав від болю. Я почав пробиратися до рисового поля, волочачи ногу. Позаду чулася Пайлова хода. Потім на вежі вибухнув снаряд базуки, і я знову впав долілиць.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.