Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Не варто; він і так зазнав кари; до того ж він ось-ось ума рішиться, і з досвіду ми знаємо, що за рік геть уже глузд утратить.

— Тим ліпше для нього, — сказав інспектор, — коли він зсунеться з розуму, то менше потерпатиме.

Як бачите, інспектор був дуже людяний і цілком відповідав тій філантропічній посаді.

— Маєте рацію, — відказав комендант, — і ваші слова свідчать про те, що ви добре знаєте в’язнів. У нас тут, теж у підземній камері, куди провадять інші східці, сидить старий абат, колишній голова якоїсь партії в Італії; він тут із 1811 року й утратив глузд у 1813 році; відтоді його й не впізнати; то він знай плакав, а тепер регоче; раніше марнів, а тепер гладшає. Чи не хочете глянути на нього замість того? Божевілля його кумедне і нітрохи не засмутить вас.

— Гляну й на того, і на того, — відказав інспектор, — треба сумлінно виконувати службовий обов’язок.

Той інспектор уперше оглядав в’язниці й хотів, щоб начальство лишилося задоволене ним.

— Ходімо спершу до цього, — докинув він.

— Будь ласка, — відказав комендант і кивнув сторожеві.

Сторож відімкнув двері.

Почувши гуркіт тяжких засувів і скрегіт іржавих завіс, що оберталися на гаках, Дантес, який сидів у кутку і з невимовною втіхою ловив тоненький промінь світла, що промикався крізь вузьку заґратовану шпарину, звів голову.

Угледівши незнайомого чоловіка, двох сторожів зі смолоскипами, двох вояків і коменданта з капелюхом у руках, Дантес уторопав, у чому річ, і скориставшись нарешті нагодою звернутися до найвищого начальства, метнувся вперед, благально згорнувши руки.

Вояки відразу ж схрестили багнети, подумавши, що в’язень кинувся до інспектора з недобрими намірами.

Інспектор мимохіть позадкував.

Дантес зрозумів, що його зрозуміли за небезпечну людину.

Тоді він надав поглядові своєму стільки покірливості, скільки може поміститися в людському серці і смиренним благанням, що здивувало присутніх, спробував зворушити серце свого високого відвідувача.

Інспектор вислухав Дантеса до краю й обернувся до коменданта.

— Він скінчить благочестям, — сказав він тихо, — він і зараз уже схиляється до лагідності й упокорення. Бачите, страх йому знайомий; він відступив, угледівши багнети, а шаленець ні перед чим не відступає. Із цього приводу я мав дуже цікаві спостереження в Шарантоні.

Потім він глянув на в’язня.

— Одне слово, що ви просите?

— Я прошу сказати, у чому мій переступ: прошу суду, прошу слідства, прошу врешті, щоб мене скарали на горло, якщо я винен, або випустили на волю, якщо не винен.

— Вас добре годують? — запитав інспектор.

— Так. Напевно. Хтозна. Та це несуттєво. Важливо, і не лише для мене, бідолашного в’язня, а й для влади, що здійснює правосуддя, і для короля, що править нами, щоб невинний не став жертвою підлого виказу і не вмирав у в’язниці, проклинаючи своїх катів.

— Ви сьогодні дуже смирні, — сказав комендант, — а ви не завжди були такі. Ви казали зовсім інше, коли хотіли забити сторожа.

— Правда ваша, — відказав Дантес, — і від щирого серця прошу вибачення в цього чоловіка, що був такий добрий зі мною... Та що ви хочете? Я був тоді шалений, скажений.

— А зараз ні?

— О ні, в’язниця зламала мене, знівечила. Я тут уже так давно!

— Так давно?.. Коли ж вас заарештували? — спитав інспектор.

— Двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, о другій після півдня.

Інспектор заходився лічити.

— Сьогодні у нас тридцяте липня тисяча вісімсот шістнадцятого року. Що ж ви оце кажете? Ви сидите у в’язниці лише сімнадцять місяців.

— Лише сімнадцять місяців! — повторив Дантес. — Ви не знаєте, що таке сімнадцять місяців буцегарні — це сімнадцять років, сімнадцять століть! Надто ж для того, хто так близький до щастя, я готувався взяти шлюб із коханою дівчиною, бачив перед собою почесне поле діяльності — і позбувся всього: осяйну гожу днину заступила нічна пітьма, будучність моя зійшла унівеч, я не знаю, чи кохає мене та, що я її кохав, не знаю, чи живий мій старий батько! Сімнадцять місяців у кам’яному мішку для того, хто звик до морського повітря, до вільного простору, до неозорості, до безкрайності! Сімнадцять місяців у в’язниці! Це забагато навіть за ті злочини, що їх людський інстинкт називає наймерзеннішими найменнями. То змилуйтеся наді мною і випросіть для мене — не ласки, а суворості, не милості, а суду; суддів я прошу, суддів — у цьому не можна відмовляти звинуваченому.

— Гаразд, — відказав інспектор, — побачимо.

І, обернувшись до коменданта, сказав:

— Мені і справді шкода цього лишегу. Як повернемося нагору, покажіть мені його справу.

— Авжеж, — відказав комендант, — але, боюся, ви там знайдете дуже несприятливі відомості про нього.

— Знаю, — сказав Дантес, — знаю, ви не можете звільнити мене своєю владою, але ви можете передати моє прохання вищому начальству, можете провести розслідування, можете зрештою віддати мене до суду. Суд! Ось і все, що я прошу; нехай мені скажуть, який злочин я вчинив і яку покару мені ухвалили. Адже невідомість гірша, ніж будь-які тортури!

— Я дізнаюся, — відказав інспектор.

— Із голосу вашого чую, що ви зворушені! — вигукнув Дантес. — Скажіть мені, що я можу сподіватися!

— Не можу я цього сказати вам, — відказав інспектор, — можу тільки пообіцяти, що розгляну вашу справу.

— Тоді я вільний, я порятований!

— Хто звелів заарештувати вас? — запитав інспектор.

— Пан де Вільфор, — відказав Дантес. — Зв’яжіться з ним.

— Пана де Вільфора вже немає в Марселі, він уже рік у Тулузі.

— Тоді й дивуватися нема чого, — прошепотів Дантес. — Мого єдиного заступника тут нема!

— Чи не мав пан де Вільфор якихось причин, щоб ненавидіти вас? — запитав інспектор.

— Ніяких; навпаки, він був дуже милостивий зі мною.

— То я можу довіряти відомостям, які він дав про вас чи які він сповістить мені?

— Цілком.

— Добре. Чекайте.

Дантес упав на коліна, звів руки до неба і почав шепотіти молитву, у якій благав Бога за цього чоловіка, що спустився до нього в буцегарню, немов Спаситель, що прийшов випровадити душі з пекла.

Двері за інспектором зачинилися, та надія, яку він приніс, лишилася в Дантесовій камері.

— Може, зволите зараз проглянути списки в’язнів? — запитав комендант. — Чи бажаєте зазирнути до абата?

— Спершу закінчимо огляд, — відказав інспектор. — Якщо я піднімуся нагору, то в мене, либонь, уже не вистачить духу ще раз сюди спуститися.

— О, панотець не схожий на цього, його божевілля веселе, не те, що глузд його сусіди.

— А на чому він згубив розум?

— На дуже химерній думці: він уявив себе володарем незліченних багатств. Першого року він запропонував урядові мільйон, якщо його випустять, другого — два мільйони, третього — три тощо. Тепер він уже п’ять років у в’язниці; він попросить дозволу побалакати з вами наодинці й запропонує п’ять мільйонів.

— Цікаво так, ти ба! — сказав інспектор. — А як звуть цього мільйонера?

— Панотець Фаріа.

— Номер двадцять сьомий! — сказав інспектор.

— Так, він тут. Відімкніть, Антуане.

Сторож послухався, й інспектор із цікавістю зазирнув до камери «божевільного абата», як прозивали всі