Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Людовик XVIII повернувся на престол. Вільфор, для якого Марсель був повен спогадів, що терзали його сумління, домігся посади королівського прокурора в Тулузі; за два тижні після переїзду до цього міста він одружився з маркізою Рене де Сен-Меран, що її батько був тепер в особливій милості при дворі.

Тим-то Дантес під час Ста Днів і після Ватерлоо залишався у в’язниці, забутий якщо не людьми, то принаймні Богом.

Данґляр збагнув, якого удару завдав він Дантесові, коли дізнався про повернення Наполеона до Франції; виказ його потрапив у ціль, і, як і всі люди, що відзначаються певною обдарованістю до переступу і помірними здібностями у звичайному житті, він назвав цей збіг «волею долі».

Та коли Наполеон увійшов до Парижа і знову пролунав його владний і могутній голос, Данґляр перелякався. Із хвилини на хвилину чекав він, що з’явиться Дантес, який знає все, грізний Дантес, що ладен до будь-якої помсти. Тоді він сповістив панові Моррелю про своє бажання покинути морську службу і попросив рекомендувати його одному іспанському комерсантові, до якого й пішов рахівником наприкінці березня, тобто за десять чи дванадцять днів після повернення Наполеона в Тюїльрі; він подався до Мадрида, і більше про нього ніхто й не чув.

Фернан нічого не знав. Дантеса не було, а то було все, чого він і хотів. Що сталося з Дантесом? Він навіть не намагався дізнатися про це.

Усі його зусилля спрямовувалися на те, щоб обманювати Мерседес вигаданими причинами неповернення її нареченого або ж обдумуванням плану, як поїхати звідтіля і забрати її; часом він сідав на вершині рогу Фаро, звідки видно і Марсель, і Каталяни, і понуро, непорушним зором хижого птаха дивився на обидва шляхи, чи не з’явиться вдалині красень-моряк, що має принести із собою сувору помсту. Фернан твердо вирішив застрелити Дантеса, а потім і себе, щоб виправдати вбивство. Та він обманювався, — ніколи не збавив би він собі віку, бо й досі сподівався.

Тим часом у всіх цих лихих душевних сум’яттях імператор гучним голосом закликав до лав останній розряд рекрутів, і всі, хто міг тримати рушницю, виступили за межі Франції.

Разом із ними вирушив у похід і Фернан, покинувши свою хатину й Мерседес і мордуючись думками, що за його відсутності, може, повернеться суперник і візьме шлюб із тією, кого він кохає.

Якби Фернан здатен був до самогубства, він застрелився б у хвилину розлуки з Мерседес.

Його співчуття до Мерседес, удавана спочутливість її горю, завзяття, з яким він угадував найменші її бажання, справила свій вплив, який завжди справляє відданість на великодушні серця; Мерседес завжди любила Фернана як друга; та дружба посилилася завдяки почуттю вдячності.

— Брате мій, — сказала вона, припинаючи торбу до плечей каталянця, — друже мій єдиний, бережи себе, не покидай мене саму на цьому світі, де я проливаю гіркі сльози і де в мене нікого немає, крім тебе.

Ті слова, що їх вона мовила у хвилину розлуки, оживили Фернанові надії.

Якщо Дантес не повернеться, то, може, настане той день, і Мерседес буде його дружиною.

Мерседес лишилася сама, на голій скелі, яка ніколи ще не здавалася їй такою безплідною, перед безмежною морською далиною. Уся в сльозах, немов причинна, що про її гірку долю розповідають у цім краю, вона безперестану блукала довкруг Каталян; часом зупинялася під палючим південним сонцем, непорушна, мов статуя, і дивилася на Марсель; часом сиділа на березі й слухала шемрання хвиль, вічне, мов її горе, і питалася: чи не ліпше було б нахилитися вперед, упасти, повалитися в морську глибінь, аніж терпіти жорстокі муки безнадійного чекання? Не страх утримав її від самогубства, — вона знайшла втіху в релігії, і це порятувало її.

Кадруса теж, як і Фернана, призвали до війська, та він був на вісім років старший від каталянця та ще й одружений, тож його лишили у третьому розряді, для охорони узбережжя.

Старий Дантес, що жив тільки надією, із падінням імператора втратив останні її проблиски.

За п’ять місяців після розлуки із сином, майже тієї ж години, коли арештували Едмона, він помер на руках Мерседес.

Моррель улаштував похорон і заплатив дрібні борги, які зробив старий під час недуги.

То був не лише гуманний, а й сміливий учинок. Увесь Південь палав у вогні усобиць, і допомогти, навіть на смертному ложі, батькові такого небезпечного бонапартиста, як Дантес, було злочином.

XIV. В’язень божевільний і в’язень шалений

Десь за рік після повернення Людовика XVIII головний інспектор в’язниць провадив ревізію.

Дантес у своїй підземній камері чув стукіт і рипіння, що нагорі були дуже гучні, а внизу розрізняло їх тільки вухо в’язня, який звик підслуховувати в нічній тиші павука, що пряде своє павутиння, та монотонне цяпання водяної краплі, якій потрібна ціла година, щоб зібратися на стелі підземелля.

Він збагнув, що у живих щось відбувається; він так довго жив у мішку, що мав право вважати себе небіжчиком.

Інспектор відвідував по черзі кімнати, камери, каземати. Декотрих в’язнів навіть розпитуваннями вшановував: вони належали до тих, котрі, зі скромності чи з дурості, заслужили прихильність начальства.

Інспектор запитував, чи добре їх годують і чи немає у них якихось прохань. Усі як один відповідали, що годують їх кепсько і що вони прохають волі. Тоді інспектор запитав, чи не скажуть вони ще чогось. Вони хитали головами. Чого можуть прохати в’язні, окрім волі?

Інспектор усміхнувся і, обернувшись до коменданта, сказав:

— Не розумію, кому потрібні ці даремні ревізії... Хто бачив одну в’язницю, той бачив сто; хто вислухав одного в’язня, вислухав і тисячу; скрізь те саме: їх кепсько годують, і вони невинні. Інших у вас нема?

— Є ще небезпечні й божевільні, яких ми утримуємо в підземеллях.

— Що ж, — сказав інспектор із виглядом глибокої втоми, — виконаємо наш обов’язок до краю — спустимося в підземелля.

— Дозвольте, — сказав комендант, — потрібно взяти із собою бодай двох вояків; часом в’язні зважуються на відчайдушні вчинки, бодай тому що почувають відразу до життя і хочуть, щоб їх скарали на горло. Ви можете стати жертвою замаху.

— То вжийте запобіжних заходів, — сказав інспектор.

Прийшли двоє вояків, і всі почали братися такими смердючими, брудними і вогкими східцями, що навіть спуск ними гнітив усі п’ять чуттів.

— А нехай йому всячина! — зупиняючись, сказав інспектор. — Хто ж тут може жити?

— Надзвичайно небезпечний змовник, — нас попередили, що він ладен на все.

— Він сам?

— Авжеж.

— Давно він тут?

— Десь понад рік.

— І його відразу посадили до підземелля?

— Ні, по тому, як він намагався забити сторожа, що приносив йому їжу.

— Він хотів забити сторожа?

— Еге ж, того самого, який оце нам світить. Правда ж, Антуане? — запитав комендант.

— Та ж певно, хотів закатрупити мене, — відказав сторож.

— Божевільний якийсь!

— Гірше, — відказав сторож, — достеменний чортяка!

— Якщо хочете, можна поскаржитися на