Читати книгу - "Марсіянин"

– Можна зробити так, щоб «Пасфайндер» передавав на марсохід?

– Це єдиний шлях. Радіо в Домі знищене, але на марсоході залишилось обладнання для зв’язку з Домом і другим марсоходом. Проблема в тому, що для введення нової системи в дію, треба змінити ПЗ на обох кінцях. Ми можемо звідси оновити ПЗ «Пасфайндера», але не марсохода.

– Тобто, – сказав Венкат, – ви можете змусити «Пасфайндер» звернутися до марсохода, але не можете змусити марсохід слухати чи відповідати.

– Саме так. В ідеальному випадку хотілося б, щоб текст виводився на екран марсохода, а нам надходило те, що друкував би Вотні. Для цього треба оновити ПЗ марсохода.

Венкат зітхнув.

– Який сенс це обговорювати, якщо ми не можемо оновити те ПЗ?

Джек продовжив розповідати, широко посміхаючись.

– Ми не можемо підлатати ПЗ, але Вотні зможе! Ми надішлемо рядки коду, а він сам введе оновлення в марсохід.

– Скільки там тих рядків?

– Зараз хлопці працюють над кодом. Файл оновлення буде десь 20 мегабайт, не менше. Ми можемо надсилати Вотні десь один байт кожні чотири секунди з нинішнім буквариком. На це знадобиться три роки безперервної передачі, щоб передати файл. Очевидно, що це не підходить.

– Але ти прийшов до мене, бо маєш рішення, так? – тицьнув навмання Венкат, стримуючи бажання закричати.

– Аякже! – засяяв Джек. – Розробники ПЗ можуть бути дуже в’юнкими покидьками, коли доходить до керування даними.

– Просвіти мене, – сказав Венкат.

– Ось найдотепніша частина, – змовницьки повів Джек. – Марсохід наразі розбирає сигнал на байти, а тоді розпізнає особливу послідовність, яку надсилає Дім. Таким чином, природні радіохвилі не порушать наведення. Якщо байти не в тому порядку, то марсохід їх пропустить повз вуха.

– Гаразд, і що з того?

– Це значить, що є місце в пам’яті марсохода, де він зберігає байти, які потрібно розібрати. Можна вставити туди кілька рядків коду, всього двадцять команд, щоб він записав байти у файл, не аналізуючи їх.

– Звучить непогано… – промовив Венкат.

– Так і є! – захоплено сказав Джек. – Спочатку оновлюємо «Пасфайндер», щоб він зміг звернутися до марсохода. Тоді кажемо Вотні, як саме зламати ПЗ марсохода, щоб додати ті двадцять команд. Тоді «Пасфайндер» передає нове ПЗ марсохода. Марсохід записує байти у файл. Нарешті, Вотні запускає файл як виконуваний, і марсохід сам себе оновлює!

Венкат насупився, силкуючись ухопити набагато більше інформації, ніж його позбавлений сну мозок погоджувався прийняти.

– Гм, – сказав Джек. – Щось ви не радієте й не танцюєте.

– То нам лиш треба надіслати Вотні ті двадцять команд? – спитав Венкат.

– Їх, і як редагувати файли. І куди вставити інструкції в ті файли.

– Отак просто?

– Отак просто!

Венкат хвилинку помовчав.

– Джеку, я куплю усій вашій команді сувенірів «Зоряного шляху» з підписами.

– Я більше люблю «Зоряні війни», – сказав той, розвертаючись до дверей. – Звісно, першу трилогію.

– Аякже, – сказав Венкат.

Коли Джек виходив з кімнати, до Венката наблизилася якась жінка.

– Так? – спитав Венкат.

– Ніде не видно дієтичної коли, вона що, скінчилася?

– Так, – сказав Венкат. – не знаю, коли привезуть ще.

– Дякую, – сказала вона.

В ту мить, коли він хотів повернутися до роботи, задзвонив його телефон. Він застогнав до стелі і підхопив його зі столу.

– Алло? – сказав він настільки бадьоро, наскільки міг.

– Мені потрібен знімок Вотні.

– Привіт, Енні. Я теж радий тебе чути. Як там справи в Г’юстоні?

– Досить цього лайна, Венкате. Мені потрібен знімок.

– Це не так просто, – пояснив Венкат.

– Ви розмовляєте з ним через тридовбану камеру. Наскільки це може бути непросто?

– Ми передаємо повідомлення по буквах, чекаємо двадцять хвилин, а тоді робимо знімок. Вотні на той час вже знову в Домі.

– То скажіть йому бути надворі, коли ви робитимете наступний, – вимагала Енні.

– Ми можемо передавати лиш одне повідомлення на годину і лиш тоді, коли Ацидалійська рівнина розвернута до Землі, – сказав Венкат. – Ми не збираємось витрачати повідомлення, щоб наказати йому позувати. Крім того, він буде в скафандрі. Обличчя не буде видно.

– Мені потрібно бодай що-небудь, Венкате, – сказала Енні. – Ви балакаєте з ним вже двадцять чотири години, і ЗМІ ледь не всираються. Їм потрібна фотографія для статті. Вона буде в усіх новинах по всьому світу.

– Є достатньо знімків його записок. Нехай використають їх.

– Цього не досить, – сказала Енні. – Вони лізуть за ними мені в горло. І в дупу теж. З обидвох напрямків, Венкате! Вони зустрінуться посередині!

– Доведеться почекати кілька днів. Ми збираємося зв’язати «Пасфайндер» з комп’ютером марсохода…

– Кілька днів?! – Енні задихнулася. – Та люди тільки про це зараз і думають. По всьому світу. Це найгучніша подія з часів «Аполлона-13». Дай мені той розпередраний знімок!

Венкат зітхнув.

– Я спробую дістати його завтра.

– Чудово! – сказала вона. – не можу дочекатися.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 98

Мені доведеться слідкувати за камерою, коли вони передають свої букви. Це півбайта за раз. Тож я отримую пару знаків, а тоді підглядаю до шпаргалки з ASCII, яку підготував. Так я отримую одну букву.

Не хотілося б забувати передані букви, тому я вишкрябую їх на ґрунті стрижнем антени. Процес визначення, що це за буква, і написання її на піску займає кілька секунд. Іноді, коли я знову повертаюся до камери, то виявляється, що я пропустив знак. Зазвичай я можу здогадатися, що то було, з контексту, але іноді я просто пропускаю букву.

Сьогодні я прокинувся на кілька годин раніше, ніж мав би. Як різдвяного ранку! Я насилу дочекався восьмої, щоб почати. Я поснідав, провів кілька непотрібних перевірок різних систем Дому і почитав трохи про Пуаро. Нарешті час настав!

МОЖЗЛАМТКОМПМАРСХЩБЗВЯЗПФДРПРИГТДОВГПОВІД

Ого. Витратив хвилинку. «Можемо зламати комп’ютер марсохода, щоб зв’язатися з «Пасфайндером». Приготуйся до довгого повідомлення».

Довелося трохи посушити голову, щоб розібрати. Але новини чудові! Якщо вдасться таке утнути, то нас обмежуватиме тільки час на передачу сигналу! Я прикріпив записку зі словом «Зрозумів».

Я не знав, що там