Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Яскраве світанкове проміння впевнено пробивається крізь тонкі мереживні штори. Золотаве весняне сонце владно заповнює кожен куточок моєї затишної маленької квартири, даруючи простору тепло і гармонію.

Розплющивши очі, я дивлюся на білосніжну стелю, чітко усвідомлюючи, що вчорашній вечір був не сном, а справжньою реальністю.

Назар…

Цей блокнот. Його слова. Поцілунок під квітучою вишнею. Реальність цих подій викликає певний дисонанс у моїй свідомості, немов я стала частиною неочікуваного життєвого повороту. Проте внутрішнє відчуття впевненості підтверджує: це дійсно моя історія, і я прийняла усвідомлене рішення.

Підіймаючись з ліжка, я відчуваю складну гаму емоцій. Присутність Назара та підтвердження його щирих намірів наповнюють мене позитивними почуттями, хоча певна настороженість залишається.

Який наступний крок чекає на нас?

Університет, колеги, студенти — усі вони можуть помітити, що між нами щось змінилося. Я викладачка, хай і практикантка, а він — мій студент. Не знаю, чи готова до поглядів, шепоту за спиною, до всього, що може піти за цим.

Методично готую ранкову каву за звичним рецептом, спостерігаючи, як її аромат наповнює простір кухні. Цей щоденний процес створює атмосферу спокою та впорядкованості, допомагаючи систематизувати думки та відновити емоційну рівновагу.

Сідаю за стіл, тримаючи чашку, і мимоволі торкаюся губ, згадуючи наш поцілунок. Мені хочеться посміхнутися, але тривога не відпускає.

Що, якщо я знову помилилася? Що, якщо його ескізи — це лише гарний жест, а я просто хочу вірити в казку?

Мій телефон вібрує, і я здригаюся. Повідомлення від Назара:

«Доброго ранку. Зустрінемося перед парами? Хочу побачити тебе».

Читаю це повідомлення, і моє серце робить кульбіт. Він не зникає, не ховається, не грає. Він тут, і він хоче мене бачити. Я набираю відповідь:

«Добре. Біля головного входу о 8:30».

Натискаю «Відправити» і відчуваю, як легкий тремор пробігає по пальцях. Це не просто зустріч. Це майже початок.

В університеті панує звична робоча атмосфера. Студенти прямують до аудиторій, викладацький склад веде професійні дискусії біля кафедри, а я очікую біля головного входу, тримаючи папку з навчальними матеріалами. Моя сукня, витончена та по-весняному елегантна, коливається на легкому вітрі. У цей момент я усвідомлюю трансформацію своєї ролі від викладача до особи, яка очікує важливу зустріч. Це викликає певне занепокоєння.

Відчуття власної вразливості для мене в новизну.

Коли Назар з'являється в протилежному кінці подвір'я, я помічаю, як його погляд безпомилково знаходить мене серед присутніх.

Він посміхається — не зухвало, як раніше, а тепло, щиро. На ньому джинсова куртка і той самий блокнот, який учора перевернув мій світ. Відчуваю, як моє обличчя спалахує, коли він підходить ближче.

— Ти прийшла, — каже він, і в його голосі чути полегшення.

— Ти думав, я втечу? — жартую я, але мій голос звучить невпевнено.

— Я думав, що ти можеш передумати, — зізнається він, і його рука обережно торкається моєї. — Після всього, що було.

Я відводжу погляд, дивлюся на квітучі каштани, що обрамляють університетський двір. Їхні білі свічки гойдаються на вітрі, і я згадую вчорашні пелюстки вишні.

Весна ніби шепоче мені: «Довіряй. Дай собі шанс».

— Я не передумала, — кажу я тихо. — Але мені страшно, Назаре. Усі ці люди… вони бачать нас. І я не знаю, як це буде. Він стискає мою руку, і я відчуваю, як його тепло заспокоює мої нерви.

— Нехай дивляться, — каже він. Нолос звучить твердо. — Я не хочу ховатися. І я не хочу, щоб ти ховалася. Ти для мене не просто викладачка, Сабріно. Ти — дівчина, яку я малюю в кожному своєму ескізі. Ти дівчина яку я хочу поцілувати прямо зараз при всіх.

Його слова б’ють у саме серце. Я хочу сказати щось у відповідь, але раптом чую знайомий голос.

— Сабріно? — це Інга Петрівна. Боже. Вона стоїть за кілька метрів, тримаючи теку з документами, і її брови здивовано підняті. — Все гаразд?

Я відчуваю, як моє серце падає. Назар не відпускає моєї руки, і я бачу, як Інга Петрівна переводить погляд із нього на мене.

Момент істини. Я можу відступити, сказати, що це просто розмова зі студентом, і повернутися до своєї безпечної ролі. Але я згадую його блокнот, його очі, його слова. І я розумію, що не хочу більше ховатися.

— Усе гаразд, — кажу я, і мій голос звучить твердіше, ніж я очікувала. — Ми просто… розмовляємо.

Інга Петрівна киває, але я бачу в її очах запитання. Вона відходить, а я відчуваю, як Назар стискає мою руку сильніше.

— Ти молодець, — шепоче він, і я посміхаюся, хоч моє серце досі калатає.

Назар розповідає про свій новий дизайнерський проєкт, і я слухаю, вражена тим, як невимушено нам тепер розмовляється. Він більше не провокує і не намагається привернути увагу жартами. Він просто поруч, і цього достатньо.

Увечері ми знову в парку, але цього разу при світлі дня. Перехожі гуляють алеями, хтось фотографує квітучі дерева, а ми сидимо на лавці, тримаючи в руках паперові стакани з кавою.

— Знаєш... — раптом каже він, і його голос тремтить. — Я навіть не можу пояснити, що зі мною відбувається. Може, це божевілля... Але коли я поруч з тобою, у грудях так солодко щемить, а в голові туман. Я дивлюсь на тебе і... не можу надивитися. Постійно хочу тебе цілувати. Торкатися. Бути поруч.

Його слова звучать так щиро, так вперто, що я відчуваю, як моє серце починає битися частіше. Дивлюсь в його очі і бачу там відображення власних почуттів — те саме солодке божевілля, той самий туман в голові.

— Я теж... — шепочу я, ледве чутно. — Я теж не розумію, що зі мною коїться. Але мені здається, що це найпрекрасніше божевілля у світі.

Назар бере мою руку у свою, і я відчуваю, як тремтять його пальці. Ми обоє загубилися в цьому моменті, в цьому почутті, яке сильніше за нас.

Сонце сідає за горизонтом, і весняний вітер шелестить листям. Я не знаю, що буде через місяць чи рік.