Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— То що? — знизала вона плечима.

Чим, подумала, цей хтось зможе йому зашкодити? Чим узагалі можна зашкодити тому, хто вже мертвий?

— От як із нею розмовляти! — Чепурун зістрибнув з краю столу, ледве не перекинувши чайник. — Я вже намагався, Стефе. Дурна справа!

— Чотирнадцятого вересня, — незворушно повідомив той, дивлячись у свій смартфон і гортаючи нотатки пальцем, — такий собі пан Хаарер був знайдений неподалік від аптеки «Щодобовий ескулап». У кишені мав снодійне, солідна порція, цілих два слоїчки. Судячи з чека, який знайшли поряд зі слоїчками, купив він їх в одинадцять тридцять три ночі. Чергова продавчиня впізнала вбитого за фото. А інші підтвердили, що він і раніше до них приходив. Плюс-мінус у той самий час. Завжди за снодійним. Часто був напідпитку, та поводився вкрай коректно.

— Збирався наковтатися пігулок, але духу не вистачило?

— Ні, Марто. В сенсі — може, і збирався, та навряд чи пігулки призводять до таких побічних ефектів, як рвана рана на потилиці. Слідчі вирішили, він із кимось побився — і падаючи, вдарився об край урни.

— Грабіжники напали? — припустив Чепурун. Він цапнув з коробки печиво й енергійно запрацював щелепою.

— Грабіжники, які нічого не взяли: ані гаманця, ані годинник, навіть дорогий складаний ніж залишили?

Марта похитала головою:

— Вибач, не встигаю за ходом твоїх думок. До чого хилиш взагалі?

— Цей Хаарер, — провадив далі Стеф, — повернувся до міста в тій самій фурі, в якій приїхав твій батько. До цього, за словами рідної сестри, був у тривалому відрядженні. Гадаю, всі ми розуміємо, в якому й де саме. Це все потрапило до газет, хтось не догледів, хоча потім на сайтах стаття щезла, я випадково натрапив у кеші і встиг зберегти. Вбивцю досі не знайшли, та от — цікаві подробиці. Кілька сусідів напередодні його смерті приходили до пана Хаарера з дивними претензіями. Ніхто з них не спромігся дохідливо пояснити, в чому полягали ці претензії. На допитах відбувалися загальними словами: голосно вмикав телик вночі, все таке. І цими ж днями двірничка скаржилася, що зранку на сходинковому майданчику другого поверху знаходила жмутки степової трави, кавалки висохлої чорної землі, якесь листя, уламки гілля — наче розкидані в результаті потужного вибуху. І ще там пахло дивно.

— Пороховим гаром, — здогадалася Марта.

Стеф приклацнув пальцями:

— Бінго!

— Скільки ж часу ти вбив на те, щоб усе це розкопати?

— Не повіриш, Чепуруне: години три. Навіть з дому не виходив — на дворі, якщо ти зауважив, час високих технологій.

— Гаразд, — сказала Марта. — Припустимо, станеться так, що двоє чи троє зіставлять одне з іншим і зрозуміють: їхні сни пов’язані з моїм батьком. Ти ж позавчора був на кладовищі, сам усе бачив. Гіппель обгородив його височенним парканом і якось спромігся роздобути трьох кресальних собак. Який бовдур ломонеться туди, щоби помститися батькові?

Стефан-Миколай впав у крісло і звів руки:

— Здаюся! Чепуруне, ти мав рацію. Цю стіну нічим не пробити.

— Марто, їм не потрібно буде брати штурмом паркан, — сказав Бен. Говорив він повільно, наче звертався до трирічної дитини. — І собак знешкоджувати не доведеться. На фіга, якщо є ти і твоя мачуха?

— Я навіть не про те, — відмахнувся Стеф. — Це все дрібниці. У мене поки що, знаєш, у під’їзді гаром не тхне, переважно — котячою сечею. Ну й наші законослухняні громадяни просто так на жінок та дівчат навряд чи нападатимуть. У крайньому разі спробують залякати.

— Ха! А ти спитай її про повідець!

Довелося діставати й показувати. Стефан-Миколай, утім, не перейнявся.

— Повідець то й повідець. Може, натякали, а може, в когось дитинство в дупі грає. Я про інше, зрозумійте ви нарешті! Той перший сон, про площу, — Марто, ти десь колись читала про щось таке? А ти, Чепуруне? А може, чули? Ну от щоб у розмові випадковій — типу, так і так, наші доблесні «відряджені» повертаються з-за річки не завжди цілими і навіть не завжди живими. Тільки, мовляв, це страшенно секретна таємниця, просто державного значення, нікому розповідати не можна. Чули? А про те, що голова нашої благословенної держави, пан Кіновар, хай славиться ім’я його на віки вічні, — знає про все це? Що все це, власне, відбувається з його відома та згоди? Що пан Кіновар особисто робить неможливе й повертає мертвих до життя… чи, точніше, — нежиття, але це вже, звісно, деталі.

Він замовк — й ані Бен, ані Марта не сказали жодного слова. Було чути, як за гаражами про щось сваряться пані Брюкнер із пані Кюхнау, і дядечко Костас намагається їх розвести, та радше тільки розпалює. Десь каркали ворони. Поверхом вище з розкритої кватирки диктор повідомляв місту й світові останні незавидні новини із тридев’ятих королівств.

— Знаєш, що я зробив, коли збагнув усе це? — Стеф невесело посміхнувся. — Я стер до бісової матері акаунт, з якого заходив на форуми до тих трьох.

Ніхто не захотів уточнити, про яких трьох ідеться.

— Блін, — сказав Чепурун, — я взагалі-то про цей сон із площею був не в курсі.

— Ну вибач. Якщо хочеш, іще не пізно встати й вийти. І зробимо вигляд, що розмови не було.

Чепурун видав губами непристойний звук і демонстративно схрестив руки на грудях:

— Дати б тобі по пиці за безпідставні підозри, що межують із образою. Та на перший раз пробачаю.

Стеф коротко кивнув, мовляв, прийнято до відома.

— Словом, я прикинув і вирішив: все не так погано. Ці троє не з балакунів, особисте листування я делітнув разом із акаунтом, кеш почистив, про існування одне одного вони не знають. І якщо твій батько не примудриться показати людям щось настільки ж небезпечне, може, й пронесе. Та краще б не ризикувати. Це ж навіть не компетенція єгерів, Марто. Якщо про сни дізнаються ті, хто дбає, аби деякі таємниці так і лишалися таємницями… — Він кивнув на повідець: — Сумніваюся, що вони розмінюватимуться на дрібнички типу цієї.

— Ну файно, нє. — Чепурун знову зіскочив зі столу і цього разу таки перекинув чайник. Марта мовчки вказала йому на куток, де лежала ганчірка. — А конструктив, — уточнив він, промокуючи калюжу, — конструктив у чому? Пропонуєш піти на кладовище й попросити: пане Баумгертнер, припиніть розкидатися снами державного значення, бо ж постраждають невинні люди?

— Звучить обнадійливо, та навряд чи це від нього залежить — так, Марто?

Марта підвелася, налила нову порцію і знову ввімкнула чайник.

— Не знаю, — сказала, — від чого це залежить. Але спробую з’ясувати.

Якщо, звісно, батько ввімкне мобільний. Або — тоді вже завтра, заїхати до нього після Інкуба-тора…

От чорт, здогадалася вона, якщо Інкубатор — виходить, знову Штоц. А він залізно вимагав: заявитися із батьком у понеділок чи вівторок, не пізніше. Сьогодні при хлопцях