Читати книгу - "Танок драконів"

в чиїх червоних мармурових залах нині живуть лише кажани й павуки, мірінська піраміда мала тридцять три поверхи: це число вважалося священним для богів Гіса. Сер Баристан на самоті почав довгий спуск, і білий плащ розмаявся за спиною. Селмі пішов не широкими сходами з мармуру з прожилками, а службовими сходами — вужчими, крутішими, прямішими, які ховалися в товстих цегляних стінах.

Спустившись на дванадцять поверхів, він натрапив на Гирявого, який уже чекав, сховавши грубе обличчя за маскою, в якій був і вранці: кажана-кровопія. З ним було шестеро бронзових бестій. Усі були в однакових комашиних масках.

«Сарана»,— збагнув Селмі.

— Гролео,— промовив він.

— Гролео,— відповів один з-поміж сарани.

— Це не вся сарана, я маю більше,— зронив Скагаз.

— Шістьох достатньо. Хто стоїть при дверях?

— Мої. Проблем не буде.

Сер Баристан стиснув Гирявого за руку.

— Не проливайте крові без потреби. А завтра ми зберемо раду й повідомимо всьому місту, що ми зробили і чому.

— Як скажете. Щасти, старий.

І вони розійшлися в різні боки. Щойно сер Баристан продовжив спуск, бронзові бестії рушили за ним.

Покої короля ховалися в самому серці піраміди, на шістнадцятому й сімнадцятому поверхах. Спустившись туди, Селмі побачив, що двері замкнені на ланцюг, а обабіч стоять на чатах двоє бронзових бестій. Під каптурами їхніх клаптикових плащів ховалися маски щура й бика.

— Гролео,— сказав сер Баристан.

— Гролео,— відповів бик.— Третя зала праворуч.

Щур відімкнув ланцюги. Сер Баристан зі своїм супроводом увійшов у вузький службовий коридор з червоно-чорної цегли, освітлений смолоскипами. Проминув дві зали й повернув праворуч у третю, а за ним летіло відлуння кроків.

Під різьбленими дверима з твердого дерева, які вели в покої короля, стояв Сталевошкурий — молодий боєць із кубла, який ще не вважався першокласним. Щоки й чоло в нього були помережані складним чорно-зеленим татуюванням — то були стародавні валірійські чаклунські символи, які начебто робити його шкіру твердою, як сталь. Такі самі символи вкривали його груди й руки, хоча ще треба перевірити, чи здатні вони зупинити меч або топір.

Але й без них Сталевошкурий мав грізний вигляд: цей стрункий жилавий юнак був на півфута вищий за сера Баристана.

— Хто йде? — гукнув він, нахиляючи барду, щоб перегородити прохід. Побачивши сера Баристана в супроводі сарани, він прибрав барду й мовив: — Старий сер.

— З ласки короля, я мушу з ним переговорити.

— Година пізня.

— Година пізня, але потреба нагальна.

— Я можу запитати,— мовив Сталевошкурий, стукнувши ратищем барди в двері до королівських покоїв. Відчинилося вічко. З’явилося дитяче око. Крізь двері гукнув дитячий голос. Сталевошкурий відповів. Почулося, як відсувається важкий засув. Двері розчахнулися.

— Тільки ви,— мовив Сталевошкурий.— Бестії чекають тут.

— Як зволите,— мовив сер Баристан і кивнув до сарани. Один з вояків кивнув у відповідь. Селмі один ковзнув у двері.

Королівські покої — темні, без вікон, зусібіч оточені цегляними стінами вісім футів завтовшки — усередині виявилися великими й розкішними. Високу стелю підтримували великі чорні дубові бантини. Підлога була встелена шовковими килимами з Карта. На стінах висіли безцінні гобелени, старовинні й побляклі, які змальовували славні дні Старої Імперії Гіса. На найбільшому гобелені було зображено, як останні вцілілі вояки переможеної валірійської армії пірнають під ярмо, де їх заковують у ланцюги. Арка, яка вела в королівську спальню, прикрашена була парою коханців, вирізьблених із сандалового дерева, відполірованих і наолієних. Серові Баристану вони здалися огидними, хоча, без сумніву, за задумом мали збуджувати пристрасть. «Що швидше ми підемо звідси, то краще».

Світила тільки бронзова жаровня. Біля неї стояло двоє чашників королеви — Драказ і Кеза.

— Міклаз пішов будити короля,— сказала Кеза.— Принести вам вина, сер?

— Ні. Дякую.

— Присядьте,— мовив Драказ, указуючи на лавку.

— Ліпше я постою.

Чути було голоси, які долинали через арку зі спальні. Один з голосів належав королю.

Минула довга хвиля, перш ніж шляхетний король Гіздар зо Лорак Чотирнадцятий з’явився, позіхаючи і зав’язуючи пояс на халаті. Халат був із зеленого атласу, багато гаптований срібною ниткою і розшитий перлами. Під ним король виявився цілком голим. Це добре. Голі люди почуваються вразливими і менше схильні виявляти самогубний героїзм.

Жінка, яка, помітив сер Баристан, визирала з арки, ховаючись за серпанковою завісою, теж була гола, і шовк лише частково приховував її перса і стегна.

— Пане Баристане,— знову позіхнув Гіздар,— котра година? Прийшли новини про нашу любу королеву?

— Ні, ваша світлосте.

— «Ваша препишносте», будь ласка,— зітхнув Гіздар.— Хоча в таку годину доречніше буде «ваша сонність».

Король підійшов до буфету, щоб налити собі кубок вина, але в карафі залишилося на самому денці. На обличчі короля промайнуло роздратування.

— Міклазе, вина. Негайно.

— Так, ваша величносте.

— Візьми з собою Драгаза. Карафу арборського золотого і ще карафу солодкого червоного. І ніякої отої жовтої сечі. І ще раз побачу карафу порожньою — відшмагаю лозиною твої прегарні рожеві щічки.

Хлопчак помчав геть, а король знов обернувся до Селмі.

— Мені снилося, що ви знайшли Данерис.

— Сни не завжди справджуються, ваша світлосте.

— Підійшло б «ваша ясновельможносте». Що привело вас до мене в таку годину, сер? У місті сталося лихо?

— У місті все спокійно.

— Справді? — Гіздар був дещо збентежений.— То навіщо ви прийшли?

— Поставити вам питання. Ваша препишносте, це ви — гарпія?

Кубок випав з Гіздарових пальців і, відскочивши від килима, покотився.

— Ви прийшли до мене в спальню глупої ночі, щоб таке питати? Ви збожеволіли? — мовив король, тільки зараз помітивши, що сер Баристан у кольчузі й кірасі.— Що... навіщо... як ви смієте...

— Отрута — ваших рук справа, ваша препишносте?

Король Гіздар позадкував.

— Сарана? Це... це дорнянин. Квентин, так званий княжич. Запитайте Резнака, якщо не вірите мені.

— У вас є докази? Чи в Резнака?

— Ні, бо в іншому разі його б уже арештували. Можливо, слід це все одно зробити. Понад усякий сумнів, Маргаз витягне з них зізнання. Вони всі отруйники, ці дорняни. Резнак каже, вони поклоняються зміям.

— Вони їдять змій,— мовив сер Баристан.— Це було ваше бійцівське кубло, ваша ложа, ваші місця. Солодке вино і м’які подушки, інжир, дині й медова сарана. Це все забезпечили ви. Ще й заохочували її світлість скуштувати сарану, але самі жодненької не з’їли.

— Я... я не можу їсти гостре. Вона ж