Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Альфред зберігав мовчанку.

— А чорт тебе забирай, чого мовчиш?! Хіба ж тепер ми не перебуваємо у замку, що захищає нас від усього?

Альфред підійшов до одного з отворів і подивився на те, що відбувається внизу.

— Ну ж бо, відповідай! Якщо є якась прогалина у захисті (хоч, звісно, її немає), тоді я наказую, щоб ти мені сказав, бо інакше, клянуся Богом, я з тебе живцем шкуру здеру!

Альфред боявся відвернутися від вікна, але сказав:

— Є одна, мсьє.

Сесіль підхопився зі свого крісла.

— Ну то кажи яка!

— Краще б уже мені мовчати, мсьє, позаяк тут уже нічого не можна вдіяти.

— Та ти збожеволів! — просичав мсьє Едуард. — Е ні, тепер я розумію! Ти все це вигадуєш, аби завдати мені болю; щоб змусити мене витратити всі гроші й довести мене до злиднів! Я зрозумів твій хитрий намір! — І він знову став вимагати, щоб той йому сказав, але Альфред ніяк не зважувався. Цієї миті від вхідних дверей долинув якийсь шум; хтось увійшов, і двоє чоловіків, що були в кімнаті, почули, як дверні засуви стають на своє місце і хтось, м'яко ступаючи, сходить нагору. Мсьє Едуард ледь не зомлів.

— Дикуни в домі! Як ми звідси втечемо?

Альфред мав винуватий вираз обличчя.

— Де багато виходів, — сказав він, — там є багато входів, мсьє. Але там, де є лише один вхід, немає виходу.

Зі сходів до них долинув лагідний голос мадам Едуард.

— Сесілю! Чи не міг би ти сказати Альфреду, щоб із тими засувами щось зробили? Бо мені важко їх закривати.

Її чоловік нічого не відповів, і Софі, яка вже звикла замість відповіді натикатися на таку глуху стіну, зійшла вниз. Тим часом Альфред знову підійшов до амбразури, але тепер мсьє Едуард із серцем, що калатало, тихенько підкрався іззаду і схопив того попід руки. Слуга був старий і кволий; його хазяїн був середніх літ і міцний, і хоча отвір був не надто широкий, Сесілю швидко вдалося проштовхнути крізь нього слугу, й Альфред розтрощив собі голову, впавши з усього маху на нову цегляну терасу.

— Він упав, — ознаймив Сесіль своїм домівникам, і ніхто не ставив йому зайвих запитань. Цього ж вечора мсьє звелів перенести своє ліжко з другого поверху на горище і поставити під кроквами, де, попри задушливе повітря, він вдоволений і ліг собі спочивати біля великих рублених стовпів. Внизу, де спали всі домівники, єдині двері були зачинені на подвійний засув. Жак, новий камердинер, запевнив свого хазяїна, що він тепер у цілковитій безпеці, і Сесіль спав спокійно.

Генрієтта вимовила це останнє речення із заплющеними очима, і під кінець її голос, у якому вчувалася глузлива нотка, помалу стих і замовк. Запанувала мовчанка, й Анна вигукнула:

— І це що, кінець, Генрієтто?

Дівчина вдала, що здивувалася.

— Що? Ну, звісно, що так! Тобто оповідка на цьому завершується — тут і Гомеру немає чого додати! Але сама історія доволі цікава і має розв'язку, яка, можливо, вас дещо розчарує. Невдовзі по тому Замок згорів ущент, зайнявшись ізсередини, і мої бабуся та дідусь згоріли разом із ним. Мою Maman врятував Жак, що, як подейкували, сам і підпалив дім; він виховував її у себе вдома, аж поки вона не вийшла заміж за тата, вдаючи аж до самої смерті, що він її дядько. Тобі не здається, що замок мав би простояти довше?

Троє слухачів належним чином оцінили цю історію і те, як Генрієтта її розповіла; Ебенезер же був особливо вражений тим, як вдало в ній поєднувалася жвавість, дотепність і краса, і був дещо здивований, зрозумівши, що відчуває певну заздрість до Макевоя.

— Гарна оповідка, — сказав він, — і кінець у неї не гірший, ніж в Езопа. Ну, то відчиняй ширше ворота і впускай піратів!

Генрієтта нагадала про його обіцянку перевершити її оповідку, і голос поета враз потеплішав і набув поважності:

— Мені це буде приємно, бо це має зблизити тебе зі мною й Анною набагато більше, ніж будь-яка дружба.

— Отакої! Ну, то давай, розказуй! — Анна також дивилася на нього спантеличено.

— Тут Випадок зіграв із нами вкрай дотепний жарт, викинувши такі кості, що рідко коли кому випадають, — сказав Ебенезер. — Твоя матінка, Генрієтто — це та сама дівчина, яку наш батько колись порятував, коли вона спробувала було втопитися в Чоптанку! Вона… вона була нашою годувальницею після того, як наша матінка, народивши мене, померла, а її власна дитина померла під час пологів, і до чотирьох років, поки наш батько не вирішив забрати нас назад до Англії, вона була для нас як мати! — Він закінчив це своє одкровення зі сльозами на очах.

— Святий Царю Небесний! — прошепотіла Мері. — Це що, правда? — Анна і Генрієтта лише сплеснули руками і розгублено подивилися одна на одну.

Ебенезер ствердно кивнув.

— Так, це правда, і, можливо, це проливає деяке світло на те, чому місіс Рассекс так до нас ставиться, кожного разу по-іншому. Батько розповів мені цю історію перед тим, як я поїхав: дядько Роксанни, тобто, я хочу сказати, отой негідник Жак, мав, напевно, таку саму вдачу, як і сер Гаррі, оскільки він пильнував її так само, як пильнували Генрієтту, і коли Природа знайшла нагоду прошмигнути крізь той захист, якого він скрізь наставив, як то вона і звикла робити, він прирік Роксанну на голодну смерть. — Він швидко переповів те, що Ендрю розказав йому про порятунок і дещо незвичні умови, за яких він підписав контракт із Роксанною. — Після смерті матері ходили брехливі чутки, що Роксанна стала його коханкою, — завершив він. — Почасти щоб покласти край цим брудним наклепам, він і полишив мис Кука і вирушив до Лондона. Я пригадую, як він казав, що дядько Роксанни звернувся до нього з вибаченням і благав її повернутися назад до нього; скидалося на те, що він знайшов для неї гідну пару.

Генрієтта здригнулася.

— Мого тата!

Мері похитала головою і зітхнула.

— Так, — підтвердив поет. — Цей Жак, вочевидячки, щось завинив Гаррі Рассексу і сподівався в такий спосіб