Читати книгу - "Буря Мечів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дані втекла від цього вибору на терасу. Там, біля рукотворного ставка, спав Рейгал, купаючи свої зеленкувато-бронзові кільця в сонячному промінні. Дрогон сидів на верхівці піраміди, де колись красувалася здоровезна гарпія, поки Дані не наказала її зняти. Побачивши Дані, дракон розпростав крила й заричав. Вісеріона ніде поблизу не було, та, підійшовши до парапету й оглянувши обрій, вона оддалік угледіла світлі крила понад рікою. «Полює. День у день вони стають дедалі сміливіші». Та їй і досі було тривожно, коли вони залітали задалеко. «Одного дня котрийсь із них може й не повернутися»,— подумалося їй.
— Ваша світлосте!
Озирнувшись, Дані побачила позаду сера Баристана.
— Чого вам ще від мене, сер? Я дарувала вам життя, взяла вас на службу, а тепер дайте мені спокій.
— Перепрошую, ваша світлосте. Просто... оскільки тепер ви знаєте, хто я такий...— старий завагався.— Лицар королівської варти має бути поряд з королем день і ніч. Саме через це наша обітниця вимагає від нас берегти не тільки його життя, а й таємниці. Але таємниці вашого батька по праву нині належать вам, так само як і його престол, тож... я подумав, може, у вас до мене будуть запитання.
Запитання? У неї були сотні запитань, тисячі, десятки тисяч. Але чому вона зараз не згадає жодного?
— А мій батько і справді був божевільний? — випалила вона. «Навіщо я це спитала?» — Вісерис казав, що ці балачки про божевілля — це Узурпаторові виверти...
— Вісерис був іще маленький, і королева огороджувала його, як могла. Але мені здається, ваш батько завжди був трохи не при собі. Та водночас він був милий і щедрий, тож йому пробачали дивацтва. Його царювання на початку так багато обіцяло... та з роками дивацтва проявлялися дедалі частіше, аж поки...
— Ви впевнені, що мені варто це зараз слухати? — зупинила його Дані.
Сер Баристан якусь мить поміркував.
— Мабуть, таки ні. Не зараз.
— Не зараз,— погодилася вона.— Колись. Одного дня ви все мені розповісте. І хороше, і погане. Бо ж про батька й трохи хорошого можна розповісти, правда?
— Так, ваша світлосте. І про нього, і про тих, хто був до нього. Про вашого діда Джейгейриса і його брата, про їхнього батька Ейгона, про вашу матір... і про Рейгара. Понад усе — про нього.
— Шкода, що я його не знала,— з журбою в голосі мовила вона.
— Шкода, що він не знав вас,— сказав старий лицар.— Коли будете готові, я все вам розповім.
Поцілувавши його в щоку, Дані відпустила його.
Увечері служниці принесли їй ягнятину, салат з родзинками й морквою у винному соусі, а ще листковий пиріг з медом. Та їсти вона не могла. «А було з Рейгаром так, щоб він почувався таким утомленим? — думала вона.— Чи з Ейгоном після завоювання?»
Пізніше, коли прийшов час лягати спати, Дані взяла з собою в ліжко Іррі — вперше з корабля. Та коли, здригнувшись від задоволення, Дані запустила пальці в густі чорні коси служниці, вона уявляла, що її обіймає Дрого... от тільки його обличчя чомусь весь час перетворювалося на обличчя Дааріо. «Якщо я хочу Дааріо, мені варто лише про це сказати». Вона лежала, переплівшись ногами з Іррі. Сьогодні її очі були майже фіолетові...
Уночі їй снилися похмурі сни, і тричі вона прокидалася від напівзабутих кошмарів. Після третього разу вона вже не могла заснути. Крізь похилі вікна лилося місячне сяйво, тремтіло на мармуровій підлозі. З відчинених дверей на терасу віяв прохолодний бриз. Поряд з Дані міцно спала Іррі, ледь розтуливши вуста, і понад краєм шовкового простирадла виднілася темна пипка. На мить Дані відчула спокусу, та насправді вона хотіла Дрого, або, може, Дааріо. Не Іррі. Служниця була мила та вправна, але всі її цілунки відгонили сумлінністю.
Дані підвелася, лишивши сонну Іррі в місячному світлі. Джикі й Місанді спали на своїх ліжках. Дані накинула халат і босоніж пройшла по мармуровій підлозі на терасу. Знадвору було прохолодно, але приємно відчувати між пальцями траву та слухати, як шепочеться між собою листя. Хвильки, збурені вітром на ставку, ганялися одна за одною, і від цього місячний відбиток танцював і мерехтів.
Дані схилилася на низенький цегляний парапет, глянула вниз на місто. Мірін також спав. «Мабуть, йому сняться кращі дні». Ніч укрила вулиці чорним запиналом, приховавши і трупи, і пацюків, які вилізли з клоаки на свій бенкет, і рої ґедзів. Вдалині відблискували червоним і жовтим смолоскипи: це робили обхід чатові, і тут і там виднілося слабеньке світло ліхтарів, які стрибали вздовж провулку. Мабуть, один з цих ліхтарів несе сер Джора, ведучи свого коня до брами. «Прощавай, старий ведмедю. Прощавай, зраднику».
Вона-бо — Данерис Штормороджена, Неопалима, халесі й королева, матір драконів, вбивця ворожбитів, ламальниця ланців, а в світі немає нікого, кому б вона могла довіряти.
— Ваша світлосте! — стала поряд з нею Місанді в нічній сорочці й дерев’яних сандалях на ногах.— Я прокинулася — а вас немає. Ви добре виспалися? А що ви роздивляєтеся?
— Моє місто,— озвалася Дані.— Шукаю будинок з червоними дверима, але поночі всі двері чорні.
— З червоними дверима? — спантеличено перепитала Місанді.— І який же це будинок?
— Ніякий. Не має значення,— Дані взяла дівчинку за руку.— Ніколи не бреши мені, Місанді. І не зраджуй мене.
— Не буду,— пообіцяла Місанді.— Глядіть, уже світанок.
Від обрію до зеніту небо посиніло, стало кобальтовим, а за лінією низьких пагорбів на сході виднілося сяйво — світло-золотаве з рожевуватим. Тримаючи Місанді за руку, Дані спостерігала, як підіймається сонце. Сіра цегла забарвилася в червоний, жовтий, синій, зелений і рудий кольори. Пурпуровий пісок бійцівських кубел перетворив їх на криваві рани для очей. Удалині ясно горіла золота баня Храму грацій, а на мурах підморгували бронзові зірки: це проміння сонця на сході торкалося шпичаків на шоломах незаплямованих. На терасі мляво заворушилося кілька мух. На хурмі заспівала пташка, а тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буря Мечів», після закриття браузера.