Читати книгу - "Ходіння по муках"

Було умовлено: якщо спинять і будуть питати, — відповідати: «Веземо в Воронеж секретний пакет від командира резервного добровольчого полку, що прибув з півдня в район Касторної». Це і туманно, і переконливо.

Годин через три доброго ходу в білястому світлі, що прорвалось ненадовго з-під свинцевих хмар, показався Воронеж — куполи, пожежні каланчі, червонуваті дахи. За весь час дороги не причепилась ні одна розвідка, — подивляться в бінокль на п’ятьох вершників, що скачуть до міста, і ступою їдуть далі. Перша затримка сталася на мосту. Дерев’яний, сяк-так збитий міст охоронявся. По ньому походжали якісь солідні люди в безкозирках, в білих некритих кожухах, які носять жінки на Україні, і всі чомусь з широкими бородами. По той бік коло передмостових окопів курила купка юнкерів.

Дундич спинив коня, зіскочив і почав підтягати попругу.

— Показувати липові документи не дуже б хотілося, — сказав він стиха. — Річка збутніла, переїжджати де-небудь вбрід, — замочимось по шию, цього ще більше не хотілося б. Доведеться їхати через міст.

— Гаразд, відлаємось, — похмуро сказав Латугін.

Задуйвітер тут же зайшовся сміхом:

— Ой товариші, щоб мені повилазило, — та це ж попи на мосту, жереб’яча команда…

— Кроком і весело, вперед, — сказав Дундич, як кішка вскакуючи в сідло. Бородаті люди на мосту врізноголос загомоніли: «Стій, стій». Дундич їхав на них, тримаючи натягненим повід і лоскочучи шпорами Півника. Але вони зняли такий крик, вимахуючи гвинтівками, що кінь під ним почав підгинати зад, зло обмахуватися хвостом. Довелося спинитись. Кілька рук потяглося, щоб схопити за повід. Латугін закричав, напираючи конем:

— Очманіли: у його високоблагородія повід чіпати! Хто ви такі взагалі, — покажи документи!

— Мовчать! Од’їдь конем! — спокійно, через плече сказав йому Дундич і з білозубою усмішкою під вусиками, що стояли сторч, нагнувся з сідла до бороданів: — Ви вимагаєте пропуск через міст? У мене його нема… Я підполковник Дундич, зі мною — моя охорона… Ви задоволені? Дякую…

І він, засміявшись, погнав Півника так, що той захропів, став дибки, показуючи сіро-замшеве черево, і стрибнув поміж бороданів, що ледве відскочили на два боки. Але зараз же Дундич спинив його і перевів на крок. На тім березі зчинилася тривога. Юнкери покидали цигарки і, плутаючись у полах довгих до землі шинелей, побігли до глинястих окопів, звідки на вершників навели стволи двох кулеметів. Командир передмостового укріплення — високий офіцер з млявим вусатим обличчям — крикнув, ліниво розтягаючи слова, таким знайомо нахабним голосом, що Рощин від огиди зціпив зуби:

— Ей, там на мосту, спішитись, приготувати документи… Рахую два і відкриваю вогонь…

Дундич, звернувши рота в бік Рощина:

— Нічого не вдієш, доведеться атакувати.

Рука його потяглася до шаблі. Рощин швидким рухом спинив його.

— Теплов! — гукнув він до високого офіцера. — Облиш кулемети..» Це я — Вадим Рощин…

І він неквапливо зліз з коня і, ведучи його за повід, один пішов через міст. Офіцер цей був той самий Васька Теплов — колись його однополчанин — п’яниця, хвалько і дурень, якого Рощин одного разу серйозно попередив, що наб’є йому морду за плітки й пошлість. Теплов підозріливо дивився на Рощина, що наближався, повільно ховаючи наган у кобуру.

— Не впізнав… З перепою, чи що? Здрастуй, йолки мальовані… — Рощин, не знімаючи рукавички, подав йому руку. — Що ти тут робиш? Набрав собі команду пузатих бороданів, от дурень! Тобі ж пора полком командувати… Знову розжалуваний, чи що? За пияцтво, звичайно?

— Фу ти, йолки мальовані! — промовив Теплов, шепелявлячи через те, що під вусами у нього чорніла діра замість передніх зубів. — Вадим Рощин!.. — І лілові набрезки у нього під очима затремтіли. — З неба впав… Ми ж вважали тебе дезертиром…

— Спасибі!.. — Рощин глянув твердо й гаряче в обличчя йому. (Теплов, почуваючи незручність від цього погляду, вирішив, що краще йому не продовжувати розмови про дезертирство).-Дуже ви доброї думки про мене… Я весь час був в Одесі у Гришина-Алмазова… А тепер начальник штабу п’ятдесят першого резервного. Може, тобі все-таки пред’явити мої документи?.. — задерикувато спитав він, обернувся й махнув: — Дундич, під’їжджай, можеш не злазити з коня…

Теплов тільки» сердито засопів, він завжди побоювався Рощина:

— Облиш, справді, дурня валяти… Ти взяв собі якусь особливу манеру зі мною розмовляти, Рощин… Куди ви їдете?

— До генерала Шкуро. Підійшли з полком вам на виручку. Кажуть, ви тут дуже Будьонного злякалися…

— Та, розумієш, такий у нас бордель… Все цивільне населення мобілізували, відставних генералів, якусь наволоч з чиновників… Попів нарядили, мені прислали…

Рощин вийняв портсигар, в ньому були іноземні цигарки, взяті вчора в штабному обозі. Теплов закурив, попихкав собі на вуса запашним димком.

— От! — здивувався. — Йолки мальовані, справжні закордонні! Звідки? А нам махру видають… Страшенно пече від неї… Дай, будь ласка, хоч парочку, про запас…

— Ну, як, взагалі, живеш, Васька?

— Живу сволочно, грошей нема… Все обридло… — Він спідлоба глянув на Дундича, що скочив з коня, на трьох похмурих кавалеристів позаду нього. — Якщо хочете в Воронежі повеселитися — маком, панове… Червонопуза наволоч усе вичистила, — жодного шинку, жодного заведєнія з дівчатами, — просто відпочити ніде…

— Познайомся, — сказав Рощин, — підполковник Дундич.

— Штаб-ротмістр Теплов.

Вони одкозиряли один одному. Дундич, кривлячи сміхом смугле, бистрооке обличчя:

— Жаль, жаль, — сказав, — а ми й справді мріяли повеселитися… Грошенят узяли…

— Та є, звичайно, по приватних квартирах дівчата, і миколаївку можна дістати, і шампанське приховане у спекулянтів… П’ятсот карбованців пляшка! Ну, що це таке! — припухлі очі Теплова, на які весь час