Читати книгу - "Ходіння по муках"

Латугін, який не дуже любив, коли хто-небудь при ньому цікаво розповідав, перебив цього старого рубаку:

— Ну да, було, було, мало що було, це міг бути випадок… А ти розкажи про те, як троє наших червоноармійців німецький батальйон захопили… Не знаєш? A-а!.. Тожбо й є, що треба було б тобі знати…

— Ану, розказуй, Латугін, — залунали голоси. Він сидів навколішки біля вогнища, коло самого жару, що освітлював його змарніле обличчя, на ньому лишились самі жили після трьох тижнів гицання в сідлі. Він, Гагін і Задуйвітер з самого початку взяті були Телєгіним у комендантський батальйон і два місяці наїдали щоки, а тепер числились кавалеристами в складі ескадрону.

— Був у нас в Десятій Льонька Щур, іншого такого головоріза навряд чи можна знайти, коли навіть добре шукати, — почав розказувати Латугін, поклавши руки на ефес шаблі, поставленої сторч. — Минулої осені, коли він був ще в одній українській бригаді, виїхав він у розвідку з двома товаришами. їдуть вони, нічого не думають і напоролись на німців, на — без малого — цілий батальйон. Розташувались німці в глухій місцевості і варять собі суп..»

— Ну, це вже ти брешеш, — сказав хтось із слухачів, — буде тобі німець у глухій місцевості варити суп…

Латугін важко подивився на цього чоловіка:

— Пояснити тобі, чому вони варили суп?.. Добре… Німці пробирались додому, це вже в них була революція… На Україні кругом усі села повстали, обгородились кулеметами, нікуди не поткнешся, німці зголодніли… Тепер зрозуміло тобі?.. Не встигли німці сполохатись, Льонька вихопив з сумки чисту онучу, начепив на шаблю і сміливо йде до них. «Здавайтесь, — каже, — ви оточені величезною силою кавалерії, ми навіть і шабель кривавити не будемо, потопчемо вас самими кіньми…» Знайшовся перекладач, ці слова його переклав. Командир батальйону, унтер-офіцер, кремезний німець, відповідає Льоньці; «Сумніваюсь, щоб у ваших словах була правда…» А Льонька йому: «Це правильно, що ви сумніваєтесь, сідайте на коня, їдьмо до нас у штаб, там запропонують вам пристойні умови…» Німці серйозно порадились, командир говорить: «Гут морген, — гаразд, — ми з вами поїдемо в потрійній проти вас кількості, в разі якщо буде обман з вашого боку, по дорозі вас ухекаємо…» Льонька йому: «Будь ласка, а обману ніякого не буде, ви маєте діло з бійцями революції…» Поїхали. Приїжджають у штаб. Починаються з німцями переговори. Вони вимагають пропустити їх до залізниці і хочуть, щоб дали їм пшона пудів з двадцять п’ять. А наші вимагають, щоб німці віддали зброю і дві гармати. Німці уперлись, і наші уперлись. А Льонька тут-таки весь час крутиться й говорить: «Товаришу комбриг, вони голодні, тому й незгодливі, я їх проагітую, накажи видати доброго сала й пшеничного хліба». Про спирт він, сатана, офіціально не згадав, а завідуючий господарством був його близький кум, він у нього й підчепив четверть. Сів він з німцями в хаті, нарізав сала, хліба, налив спирту в кружку і давай розмовляти з ними про се й про те, — як у нас на Україні добре їдять та добре п’ють, та й народ, взагалі, привертає до себе симпатію. Похвалив він і німців за те, що вони Вільгельма скинули. І хоча розмова у них відбувалась без перекладача на цей раз, — німці все розуміли: він їх і кулаком по спині погладжував по-дружньому і, взявши за вуха, цілував. Незабаром за столом залишились двоє, він та командир їхній, унтер-офіцер. Льонька надривається, а німець тільки сміється, пальцем хитає… Прислали від штабу — взнати, як справи? Льонька відповідає: «Погано, командир не піддається на агітацію, треба ще четверть…» Ну, вже коли вони кінчили цю другу четверть, коло стола лишився один Льонька. Німці переночували. Вранці унтер-офіцер залишив своїх товаришів заложниками — однаково вони з перепою й на коня не могли вилізти, — і вдвох з Льонькою поїхали. А надвечір привів увесь батальйон, — чоловік чотириста, — з червоним прапором… Так йому сподобалась Льоньчина агітація…

Коли Латугін кінчив оповідання, набагато краще, ніж у Горбушина — про бій під Бродами, і червоноармійці дружно засміялися: хто реготав, показував усі зуби, хто витирав сльози, хто тільки охав, помахуючи рукою, до вогнища підійшов Рощин і, нахилившись до Латугіна, сказав:

— Розшукайте Гагіна і Задуйвітра і з ними приходьте до намету.

У вранішньому білому тумані, що лежав щільно по всьому полю, мчало п’ять вершників: на гнідій кобилі з стриженою гривою — Рощин, на півкорпусу поперед нього, на вороному жеребчику, — маленький Дундич, серб, командир одного з будьоннівських ескадронів; на своєму непримиренному шляху Дундич знайшов другу батьківщину і з усім запалом простодушної, життєрадісної і відчайдушно сміливої людини полюбив неозору Росію і її неозору революцію; він і Рощин були одягнені в світлі офіцерські шинелі з золотими погонами; позад них, поганяючи, скакали, в хвацько зім’ятих кашкетах з кокардами, в кожушках з урядницькими погонами, Латугін, Гагін і Задуйвітер. їм було поставлено завдання: проникнути в Воронеж, роздивитись, де розташована артилерія, кількість кінних і піших сил і наостанці вручити командуючому обороною — генералові Шкуро — запечатаний пакет, у якому був лист Будьонного.

Дундич любив життя і любив гратися з ним у небезпечну гру, а в ці бадьорі жовтневі дні, коли мускули так і потягалися під гімнастеркою, — тільки-но вдихнеш живлюще повітря вранішнього туману, повне всяких чудових пахощів, — йому особливо не терпілося без діла. Він сам напросився передати Шкуро запечатаний пакет. Він пішов розшукувати Рощина і сказав йому:

— Вадиме Петровичу, ви дуже підходяща людина для одної невеличкої пригоди, — ви знаєте офіцерські звичаї і всяку там ввічливість. Ви б не погодились поїхати зі мною в Воронеж? Це буде зроблено за один день. Буде добра проскачка. Будьонний обіцяв нам особистих коней, Півника й Аврору…

Смішно було — погоджуватись чи не погоджуватись. Вадима Петровича неприємно тільки кольнуло нагадування про офіцерську ввічливість. Але й справді йому довелося поморочитися цілий вечір, навчаючи товаришів, як треба нижнім чинам тягтися, козиряти й відповідати і який має бути