Читати книгу - "Королівський убивця"

— Навіщо він тобі? — знехотя спитав чоловік.

— Для ям, — байдуже відповів я. — Він худий, але, може, трохи сприту в нього зосталося.

Зненацька вовк кинувся на ґрати, широкі щелепи, блискучі зуби. Уб’ю їх, уб’ю їх усіх, вирву горлянки, розпорю животи…

Будь тихо, якщо хочеш вийти на волю. — Я подумки відштовхнув його, а вовк відскочив, наче вжалений бджолою. Відступив до найдальшого кутка своєї клітки й зіщулився там, вищиривши зуби, але підібгавши хвоста. Його заливала непевність.

— Собачі бої, еге ж? О, він влаштує добру бійку. — Купець знову штовхнув клітку грубим черевиком, але вовк не відповів. — Виграє тобі силу грошви, він такий. Зліший за росомаху.

Штурхонув клітку сильніше. Вовк ще дужче зіщулився.

— Авжеж, і мені так здається, — зневажливо сказав я. Відвернувся від вовка, наче втративши інтерес до нього. Придивлявся до птахів у клітці позаду нього. Голуби і горлиці мали доглянутий вигляд, але дві сойки і крук були втиснуті до брудної клітки, засипаної зігнилими обрізками м’яса та пташиним послідом. Крук був схожий на жебрака в чорному лахмітті з пір’я. Клюньте яскравого жучка, — підказав я птахам. — Можливо, зумієте вибратися. Крук втомлено сидів на місці, глибоко сховавши голову в пір’ї, але одна із сойок пурхнула на вищу жердинку й почала дзьобати металеву засувку, що тримала клітку зачиненою. Я знову глянув на вовка.

— Я й так не збирався виставляти його на бій. Хотів лише кинути його собакам, для розігріву. Як спробують трохи крові, охочіше битимуться.

— Ох, але ж ти міг би зробити з нього доброго бійця. От, подивися на це. Зробив це мені місяць тому. А я всього лиш хотів дати йому поїсти, коли він на мене кинувся.

Закасав рукав, щоб показати брудне зап’ястя, посмуговане синіми шрамами від укусу, вже напівзагоєними.

Я схилився, ніби злегка зацікавившись.

— Начебто зараження. Думаєш, доведеться відтяти?

— Дурня, ніяке це не зараження. Довго гоїться, та й уже. Дивись, хлопче, надходить шторм. Я мушу скласти свій товар у візок і забиратися, перш ніж він розвоюється. То ти маєш намір сторгувати цього вовка? Він буде в тебе добрим бійцем.

— Може бути приманкою для ведмедя, але не більше. Дам тобі, от, шість мідяків.

Усього я мав їх сім.

— Мідяків? Хлопче, ми тут говоримо принаймні про срібло. Слухай, це добрий звір. Трохи його підгодуй, він стане більшим і ще злішим. Я міг би дістати шість мідяків за саму тільки його шкуру.

— Краще так і зроби, перш ніж він заразиться якоюсь коростою. І перш ніж він надумає відкусити тобі другу руку.

Я ближче підійшов до клітки, посунув вовка якомога далі, і він зібгався зовсім у клубочок.

— На вигляд хворий. Господар лютуватиме, коли я його приведу, а собаки, розірвавши його, похворіють. — Я глянув на небо. — Шторм уже близько. Краще їдь собі.

— Один срібняк, хлопче. І забирай його.

У цю мить сойці вдалося витягнути засувку. Дверцята клітки розчинилися, і сойка плигнула на їхній край. Я випадково опинився між чоловіком і кліткою. Чув, як позаду мене вистрибують на верх клітки з голубами. Двері відчинено, — показав я крукові. Почув, як він б’є своїм жалюгідним пір’ям. Тим часом я підхопив підвішений до пояса гаманець і задумливо зважив його в руці.

— Срібняк? Я срібняка не маю. Та насправді це й несуттєво. Я саме зрозумів, що мені ніяк доставити його додому. Краще не купуватиму.

Сойки позаду мене злетіли вгору. Чоловік вилаявся і кинувся повз мене в бік клітки. Мені вдалося так поплутатися з ним, що ми обидва впали. Крук тим часом дістався дверцят клітки. Я вибрався з-під купця і схопився на рівні ноги, струснувши при цьому клітку, щоб страхом вигнати птаха на волю. Крук натужно бив крилами, але вони все-таки донесли його на дах сусіднього заїзду. Коли купець підвівся, крук знову розкрив потріпані крила і зневажливо каркнув.

— Пропала ціла клітка мого товару! — накинувся він на мене зі звинуваченнями, але я вхопив свого плаща й показав, що він порвався.

— Господар лютуватиме через це! — гукнув я і відповів на його гнівний погляд так само сердитим своїм.

Купець глянув на крука. Птах нашорошив пір’я, захищаючись від шторму, і побокував до димаря. Купець його ніколи більше не піймає. Вовк позаду мене раптово заскавчав.

— Дев’ять мідяків! — у відчаї запропонував купець. Б’юся об заклад, що цього дня він нічого не продав.

— Я ж тобі кажу, не маю змоги доставити його додому, — відповів я. Натягнув каптура і глянув на небо.

— Шторм уже тут, — сповістив я, коли почали падати густі мокрі пластівці. Буде огидна погода, надто тепло, щоб замерзло, надто холодно, щоб розтало. При денному світлі вулиці блищатимуть від льоду. Я відвернувся, щоб піти.

— То давай сюди ті кляті шість мідяків! — розпачливо крикнув купець.

Я, вагаючись, намацав і витягнув гроші.

— А доставиш його до мого помешкання? — спитав я, тимчасом як купець виривав у мене монети.

— Сам його неси, хлопче. Ти мене пограбував і знаєш це.

Він забрав клітку з голубами та горлицями і вкинув у візок. Порожня клітка з-під крука пішла слідом. Купець пустив повз вуха моє гнівне заперечення, зіп’явся на сидіння і труснув віжки коника. Стара тварина потягла скрипучого візка в густий сніг та сутінки. Ринок довкола нас порожнів. Усі поспішали додому, долаючи шторм, закутавшись у плащі й накидки, щоб захиститися від поривів сирого вітру та снігу.

— Що ж мені тепер з тобою робити? — спитав я вовка.

Відпусти мене. Звільни мене.

Не можу. Небезпечно. — Якби я випустив вовка тут, у самому середмісті, він ніколи не знайшов би дороги до лісу. Тут було надто багато собак, що накинуться на нього цілою зграєю, надто багато людей, які застрелили б його заради шкури. Чи просто тому, що він вовк. Я нахилився до клітки і припідняв її, пробуючи, наскільки вона важка. Він кинувся до мене, щирячи зуби.

Назад! — негайно ж розлютився я. Це було заразним.

Я тебе вб’ю. Ти такий сам, як вони, ти людина. Триматимеш мене в цій клітці, правда? Я тебе вб’ю, розірву тобі живота й мотатиму кишки.

Я сказав НАЗАД! — Я сильно штовхнув