Читати книгу - "Гніздо Кажана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ліза відкинула ковдру.
— Й куди ти їх повернула?
— Так у ту ж, як її там уже звуть, — у бібліотеку, — відповілася Парася, з підозрілим виглядом спостерігаючи за тим, як Ліза зводиться на ноги. — А куди це ви зібралися?
Ліза кинула на неї роздратований погляд.
— Чи не вирішила ти, що я буду цілу вічність лежати у цьому клятому ліжку? Та я скоро заволаю від цієї лежанини, вилежалася на все життя вперед, кажи краще, куди саме ти приткнула книжки?
Парася перенизала плечима.
— А нікуди. Там пил витирала ота вредна Настина, що першого дня по приїзді висміяла мої черевики з діркою — мовляв, що ж то за господарі у мене такі, що дозволяють мені вдягатися так убого? Негарна вона людина, так я ото їй тицьнула книжки та й пішла снідати.
Ліза похитала головою.
— Добре, це моя провина, що я вчора не попередила тебе, що не потрібно чіпати верхню книжку. — Вона підвелася з ліжка, почекала, поки голова облишить паморочитися від довгого лежання та хвороби, й знову потягнулася, пройшлася кімнатою й поглянула на Парасю, котра спостерігала за нею з виразом крайнього несхвалення на простодушливім лиці. — Допоможи мені одягнутися й тільки спробуй заперечити. А до речі, де зараз моя рідня: де Мері, де маман?
— Гуляють маєтком, там така година.
Під невдоволене бурмотіння Парасі, котра ніяк не могла втямити, що ж то за книжка була така оглашенна, Ліза одягнула сукню кольору молодого листя, попросила Парасю заплести їй волосся в косу й зійшла вниз. Будинком вешталася челядь, та нікого з Кажановських видко не було. Щоправда, зараз для Лізи найбільш небажаною була зустріч з нареченим.
Бібліотека в будинку Кажановських була просто неймовірною. Велика, простора кімната, уся мебльована кріслами, отаманками та диванчиками, обшитими оксамитом кольору витриманого темного вина, такого ж кольору килим застилав долівку, а великі вікна приховувалися за білими легкими мереживними занавісками з червоними шторами. Три стіни були обставлені високими, метрів зо три-чотири, полицями з книжками.
Ліза з сумом обдивилася усе те книжкове багатство. Та щоби віднайти у цій незнайомій бібліотеці ті сонети Шекспіра, їй знадобиться часу не менше місяця. Звісно, можна кликнути ту Настину, тільки б дівка сама пам’ятала, куди саме вона приткнула заповітну книгу. Ліза нерішуче застигла посеред великої за розмірами кімнати й уже подумувала, а чи не відмовитися, бува, від пошуків того Шекспіра, та все ж так кортіло дочитати листи нещасної Марфи Кажановської. Замисливо погладивши м’яку шкіряну обкладинку однієї з книжок, вона вже зібралася пошукати ту Настину, коли за спиною пролунав насмішливий, низький та хрипкуватий голос, від одного звучання котрого тілом Лізи пройшлася хвиля чогось хвилюючого й тривожливого водночас, а серце відчайно закалаталося у грудях.
— Шукаєте прихований скарб у Кажановських?
Вона повільно обернулася.
На відстані чотирьох-пяти кроків від неї, притулившись плечем до однієї з книжкових полиць і склавши сильні руки на грудях, стояв Ярослав Кажановський. Великий, дужий та мужній, очі його чаклунські з незрозумілим виразом вивчали її дещо збентежене лице. Слабко здивувавшись тому, як нечутно він увійшов, Ліза похитала головою.
— Ні, я шукала книжку.
Ярослав усміхнувся не зовсім зрозуміло.
— О, звісно. А що ж іще можна тут шукати? А яку?
Повагавшись, Ліза невпевнено відповіла:
— Сонети Шекспіра.
Легким порухом відхилившись від полиці, Ярослав Кирилович повільно наблизився, змусивши Лізу затріпотіти, захвилюватися й ледь помітно почервоніти, коли він зупинився недозволенно близько від неї. Простягнувши руку й змусивши Лізу напружитися в очікуванні дотику, він спокійно взяв з полиці поза спиною Лізи книжку й люб’язно посміхнувся.
— Ось, будь ласка. Полюбляєте Шекспіра?
— Так, — пробурмотіла Ліза, з якоюсь образою та злістю відчуваючи горілчаний дух, що чувся в його диханні.
Та він знову пиячив, і вона й сама не розуміла, чому це так її тривожило, та й навіть злувало — це ж геть не мало обходити її, бо він був для неї зовсім чужою людиною. Авжеж, у майбутньому вони мають породичатися, але ж то буде у майбутньому, і навіть після весілля з Романом Яковичем вона не має перейматися вчинками його кузена, якими б вони там не були — гарними чи поганими. Простягнувши руку по книжку, вона випадково доторкнулася до його гарячих пальців і здригнулася від того дотику, й книга повільно впала на підлогу. Ліза відчайно зашарілася, а Ярослав Кирилович нахилився, аби підняти ту злощасну книжечку, й разом із нею підняв листи Марфи Кажановської, що випалися з книжки при падінні.
— Що це? — чомусь запитав він її, поглянувши уважно.
Вона відчула, що червоніє ще сильніш.
— Я… не знаю.
— Листи, — пробурмотів він, нахиляючи голову й читаючи листа, але саме ж якого, Ліза поглянути не наважувалася.
Вона тільки мовчки дивилася на нього, на його лице — таке серйозне та близьке, й відчувала, як непрохана, недоречлива ніжність саме до нього, саме до цього чоловіка наполегливо стукається в серце її, котре важко калатало у грудях. Він не був схожим на свого кузена — справжнього представника вищого світу, й на зрадника Назара Раєвського теж не походив — ні, він був геть відмінним від них, зовсім іншим. Сильний, дивний та справжній — такий, від одного погляду чорних очей котрого жіноче серце починає хвилюватися й тріпотіти, геть не слухаючись своєї господарки, що й робило зараз зухвале серце Лізи. А ще вона з жахом розуміла, що скучилася за ним, дуже скучилася за поглядом цих чорних очей, за його оце такою недозволенною, але хвилюючою близькістю. Невже вона збожеволіла?
А Ярослав Кирилович тим часом підійняв голову й поглянув на неї досить уважно.
— Здається, що це лист моєї прабабці Марфи Кажановської. Ви читали його, Лізо?
Вона опустила швидко очі, аби ж він не помітив тієї непроханої ніжності, що недозволенно торкнулася її серця й, можливо, відобразилася в її очах, пом’якшила їхній вираз і погляд.
— Ні, — тихо відгукнулася вона, але Кажановський, певне, щось помітив чи запідозрив, що вона сказала неправду, адже, узявши її за підборіддя, примусив підняти голову й поглянути йому у вічі.
— Навіщо ви обманюєте мене, Лізо? — Й мов не стримавшись, він погладив лице, й Ліза відгукнулася на цю мов крадену ласку солодкуватим тремтінням. — Ви ж читали ті листи, я ж по очах ваших бачу.
— Ви помиляєтеся, — усе ж не бажала зізнаватися вона,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гніздо Кажана», після закриття браузера.