Читати книгу - "Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі"

— Сьогодні у мене напружений графік. Маю виїзд, а по обіді — нараду.

— То скажи мені, о котрій підійти. Я приїхав у Нагою спеціально для цього.

Синій почав подумки перебирати свої справи. Тоді глянув на годинник на стіні. Він показував о пів на дванадцяту. Пальцем потер кінчик носа, а тоді, очевидно постановивши, сказав рішуче:

— Зрозуміло. Я о дванадцятій вийду на обід. Хвилин тридцять зможемо поговорити. Тут недалеко є «Старбакс», зачекай мене там, будь ласка. Вийдеш — і відразу ліворуч.

Синій з’явився у «Старбаксі» за кілька хвилин до дванадцятої.

— Тут дуже гамірно. Візьмімо щось пити і ходімо деінде. Я знаю тихіше місце, — сказав Синій.

Він замовив собі капучино та печиво. Цкуру узяв пляшку мінеральної води. Обидва рушили до найближчого парку і сіли на вільну лавку.

За легкими хмарами небо не прозиралося, однак нічого не віщувало дощу. Вітру також не було. Верба схилила зелене гілля майже до землі, яке, наче занурившись у власні гадки, нерухомо завмерло. Час від часу якась пташка пробувала сісти на нестійку гілку, але, здавшись, хутко летіла геть. Гілка колихалася, як схвильоване серце, але врешті заспокоювалася.

— Може, мені будуть телефонувати під час розмови, то ти вже вибач. Ще є кілька справ, — сказав Синій.

— То нічого. Я розумію, що ти зайнятий.

— Стільниковий телефон — зручна штука, але через те він і незручний,—сказав Синій. — Ну, як ти? Одружився?

— Ще ні.

— А я шість років тому одружився, вже маю трирічного сина. Дружина зараз виношує другу дитину. Видно, як воно росте з дня у день. Має народити у вересні. Кажуть, що буде донечка.

Цкуру кивнув.

— Ідеш уперед крізь життя добрим темпом.

— Ну, не знаю, чи добрим, однак таки вперед. Якщо перефразувати, то можна сказати, що вороття назад уже немає, — сказав Синій і розсміявся. — А як у тебе?

— Та нічого такого дуже поганого немає, — Цкуру витяг із гаманця візитну картку і простягнув Синьому. Той узяв її і прочитав уголос:

— Акціонерна компанія «...Залізниця». Технічний відділ, секція будівництва.

— Я займаюся спорудженням залізничних станцій та їхнім утриманням, — сказав Цкуру.

— Я пригадую. Станції тобі подобалися ще зі школи, — сказав Синій із ноткою визнання. Тоді відпив ковток капучино. — Бачу, тобі вдалося знайти роботу, яка одночасно є і твоєю улюбленою справою.

— Я ж людина не вільна, на роботі займатися лише улюбленою справою неможливо. Є багато марудного.

— Та це ж усюди так. Хто працює на іншого, має нудних обов’язків по саме горло, — сказав Синій. Потім, наче пригадавши кілька прикладів таких обов’язків, похитав головою.

— Ну, як «лексуси»? Добре продаються? — спи¬ тав Цкуру.

— Непогано. Це ж Наґоя. Батьківщина «Тойоти». «Тойоту» тут купуватимуть завжди, навіть якщо нічого не робити. Але тепер нашим конкурентом є не «Ніссан» чи «Хонда». Нині наша мета — завоювати клієнтів, які дотепер їздили закордонними автомобілями преміум- класу, як-от «Мерседес» чи BMW. З цією метою «Тойота» і запустила цю флагманську марку.

— Ми неодмінно переможемо, чи ж не так?

На мить на обличчі Синього з’явився дивний вираз, але відразу зник.

— А, це я на матчі з регбі... Та то таке, нема чого й пригадувати.

— Ти вмів будити бойовий дух.

— То й що? Ми все одно програвали... Ну, але робота мені йде. Звісно, кон’юнктура зараз не дуже сприятлива, але заможні люди гроші мають завжди. Аж дивно.

Цкуру мовчки погодився. Синій продовжував:

— Я тепер постійно їжджу на «Лексусі». Чудове авто. Тихе, не ламається. Коли тестував, спробував розігнати до двохсот кілометрів на годину, а кермо навіть не тремтить. Гальма також ефективні. Суцільне задоволення. Мені пощастило, адже я рекомендую людям те, що мені самому до вподоби. Як би гарно не вмів балакати, продати річ, яка тобі не до душі, неможливо.

Цкуру погодився з такою думкою. Синій подивився йому прямо в обличчя:

— Я, бува, не говорю, як продавець автомобілів?

— Та ні. У мене не виникло такого враження, — заперечив Цкуру.

Він розумів, що Синій каже те, що справді думає. Так воно й було, але те, що у старшій школі Синій так говорити не вмів, також було очевидним.

— А ти їздиш? — спитав Синій.

— Автомобіля не маю, але їздити вмію. Якщо жити в Токіо, то спокійно можна обійтися міськими електричками, автобусами і таксі. На невелику віддаль сідаю на велосипед. Якщо дуже вже треба, то беру автомобіль напрокат. Це те, чим Токіо відрізняється від Наґої.

— Еге ж. Так значно легше і дешевше, — сказав Синій. Потім тихенько зітхнув. — Добре, якщо мож¬ на обійтися без автомобіля. Ну а тобі подобається жити в Токіо?

— У Токіо в мене робота, та й загалом я вже звик, адже живу там доволі довго. Більше не дуже маю куди подітися. Оце й усе. Не те щоби столиця страшенно припала до вподоби.

Обидва задумалися про щось своє. Пройшла жінка середніх літ, ведучи двох псів породи бордер-колі. Кілька бігунів промчало в керунку замку.

— Ти казав, що маєш якусь розмову, — сказав Синій, наче звертався до когось удалині.

— Коли я приїжджав до Наґої на другому курсі влітку, ми говорили по телефону, — почав Цкуру. — Тоді ти мені сказав, щоби я більше не дзвонив і не пробував із вами побачитися, що це спільне рішення всіх чотирьох. Пригадуєш?

— Звісно, пригадую.

— Я хочу знати чому.

— Ти хочеш знати причину лише тепер? — здивувався Синій.

— Так. Лише тепер. Тоді мені не вистачило духу спитати. Шок від такої заяви ні з того ні з сього був дуже великим. Водночас я боявся довідатися, шо ж стало причиною такого беззастережного розриву. Мені здавалося, що, дізнавшись її, я не зможу оговтатися. Тому старався все пустити в небуття, не докопуючись. Думав, час загоїть рану.

Синій відламав шматок печива і кинув до рота. Повільно пережував, а тоді ковтнув капучино і змив печи¬ во в горло. Цкуру продовжив:

— Минуло вже шістнадцять років. Але ця рана в мене є досі. І так видається, що продовжує кровоточити. Недавно сталася певна подія, і мені звернули на це увагу. Для мене