Читати книгу - "Сім вечорів"

Коли я думаю про Буенос-Айрес, то думаю про місто, яке пізнав ще хлопчиком: невисокі будиночки, внутрішні подвір’я, під’їзди, басейни з черепахами, ґратчасті вікна — цей Буенос-Айрес колись був цілим містом. Тепер він зберігся лише на Півдні, тож я відчув, що повертаюся туди, де жили мої предки. А коли переконався, що тут були книжки, коли мусив запитувати у друзів їхні назви, я згадав одну фразу Рудольфа Штайнера{162} з його книги про антропософію (як він назвав теософію). Він сказав, що коли щось завершується, слід думати, що щось починається. Слушна порада, якої, однак, важко дотримуватися, оскільки ми знаємо, що втрачаємо, але не знаємо, що отримаємо. Ми маємо досить точне, іноді моторошне уявлення про втрачене, але не знаємо, що може прийти на зміну чи статися.

Я прийняв рішення. Сказав собі: оскільки я втратив любий світ видимих речей, то мушу створити дещо інше — мушу створити майбутнє, що прийде на зміну світу видимих речей, який насправді втратив. Я пригадав деякі книги, що мав удома. Я викладав в університеті англійську літературу. Що я міг вдіяти, щоб викладати цю майже нескінченну літературу, яка виходить за межі життя однієї людини або поколінь? Що я міг вдіяти за чотири аргентинські місяці з усіма національними святами і страйками?

Я робив усе, що міг, щоб навчити любити цю літературу, й по можливості уникав імен і дат. Кілька студенток прийшли до мене складати й склали іспит. (Усі студентки проходили зі мною іспити, які я завжди намагався не переносити; за десять років переніс іспити трьом студентам, які самі про це просили). Тим дівчатам (їх було дев’ять чи десять) я сказав: «Тепер, коли ви склали іспит і я перестав бути вашим викладачем, у мене виникла одна ідея. Можливо, вам буде цікаво зайнятися однією мовою й літературою, якої ми майже не знаємо?» Вони запитали, про яку мову й літературу ідеться. «Певна річ, це англійська мова й література, — відповів я. — Ми почнемо вивчати їх щойно тепер, вільні від легковажності іспитів; ми почнемо від витоків».

Пригадую, в домі були дві книги, до яких я мав можливість звернутися знову, бо колись поставив їх на горішню полицю стелажа, певний, що вони вже ніколи не стануть мені у пригоді. То були «Anglo-Saxon Reader»[71] Світа{163} й «Англосаксонські хроніки». Обидва видання містять глосарії. І одного ранку ми зустрілися в Національній бібліотеці.

Я міркував так: я втратив видимий світ, але тепер віднайду інший — світ моїх далеких предків, тих племен, тих людей, які вирушили з Данії, Німеччини і Нідерландів, перетнули на веслових суднах бурхливі північні моря, щоб завоювати Англію, яку й назвали Англією, адже Engaland, «земля англів», раніше називалася «землею бритів», тобто кельтів.

Був суботній ранок, ми зібралися в кабінеті Ґруссака й розпочали читання. Одна обставина потішила й засмутила нас, і водночас сповнила деяким марнославством. Справа в тому, що сакси, як скандинави, використовували дві рунічні літери для означення двох звуків th — одну від thing і другу від the. Це надавало сторінці певної містичності. Я попросив написати ці літери на дошці.

Отже, перед нами постала мова, яка здалася нам відмінною від англійської і схожою на німецьку. Сталося те, що стається завжди, коли вивчаєш якусь мову. Кожне слово лунало, наче ми його слухали в запису, наче заклинання. Вірші іноземною мовою мають перевагу над віршами рідною саме тому, що їх слухають, вирізняючи кожне слово: ми думаємо про те, які вони красиві, сильні чи просто дивні. Того ранку нам пощастило. Ми відкрили для себе одне речення. «Юлій Цезар був першим римлянином, який шукав Англію». Ми надибали римлян у тексті про Північ, і це нас зворушило. Не забувайте, що ми нічого не знали про цю мову, що ми читали з лупою, що кожне віднайдене слово було своєрідним талісманом. Ми надибали двоє слів. Ми майже сп’яніли від цих двох слів; я був старий, а дівчата юні (обидва ці віки надаються до сп’яніння). Я міркував: «Я повертаюся до мови, якою розмовляли мої предки, я віднаходжу її. Це не вперше я звертаюся до неї; я розмовляв цією мовою, коли мав інші імена». Ці двоє слів були назвами Лондона — Lundenburh та Риму (що зворушила нас іще більше, бо породжувала думку про те, що світло Риму осяяло ці загублені північні острови) — Romeburh. Здається, ми вийшли на вулицю, горлаючи: Lundenburh, Romeburh…

Так розпочалося студіювання англосаксонської мови — студіювання, до якого спричинилася моя сліпота. Тепер моя пам’ять зберігає чимало англосаксонських елегій і епічних поезій. Видимий світ я замінив слуховим світом англосаксонської мови. Згодом перейшов до іншого — багатшого та пізнішого — світу скандинавської літератури з його еддами та сагами. Потім написав есей «Давні германські літератури», чимало віршів на ці теми, а головне — тішився цими літературами. І зараз готую книжку про скандинавську літературу.

Я не дав сліпоті мене залякати. До того ж мій видавець зробив мені чудову пропозицію: він сказав, що, якби я передавав йому по тридцять віршів у рік, він міг би видати книжку. Тридцять віршів зобов’язують до дисципліни, особливо коли доводиться диктувати кожен рядок; але разом з тим це й певна свобода, бо видається неймовірним, щоб поезії не спали на думку тридцять разів у рік. Сліпота не стала для мене цілковитим нещастям, її не слід розглядати як щось патетичне. Її слід розглядати як спосіб життя: це один зі способів життя людини.

Сліпота надає певні переваги. Я завдячую темряві деякі дарунки: я завдячую їй англосаксонську мову, мої вбогі знання ісландської і книгу з дещо нещирою, з дещо хвалькуватою назвою «Похвала тіні».

А тепер я хочу перейти до інших, знаменитих випадків. Почнімо з найочевиднішого прикладу дружби, поезії і сліпоти, з того, кого вважають найвищим серед поетів, — з Гомера. (Ми знаємо й про іншого сліпого грека Таміріса{164}, чиї твори втрачені і відомі нам переважно завдяки посиланню Мілтона, іншого видатного сліпця. Таміріс був переможений на літературному конкурсі музами, які зламали поетову ліру й осліпили його.)

Існує одна вельми цікава гіпотеза Оскара Вайлда{165} — не думаю, що вона історична, але інтелектуально симпатична. Взагалі письменники намагаються говорити так, аби сказане ними здавалося глибокодумним; Вайлд був глибокодумною людиною, яка намагалася здаватись легковажною. А проте він хотів, аби ми уявляли його балакучим, хотів,