Читати книгу - "Сім вечорів"

притулитися до пітьми, обпертися на пітьму. Червоний колір я сприймаю як нечіткий брунатний. Світ сліпої людини не є ніччю, як прийнято вважати. Я кажу це принаймні від свого імені, а також від імені моїх батька та бабусі, які померли сліпими, усміхнені й мужні, як сподіваюсь померти і я. Успадковуються чимало речей (приміром, сліпота), але не мужність. Я знаю, що вони були мужніми людьми.

Сліпий живе у досить незручному непевному світі, з якого пробивається якийсь колір: у моєму випадку це досі жовтий, досі синій (хіба що синій може виявитися зеленим), досі зелений (хіба що зелений може виявитися синім). Білий зник або змішується із сірим. Щодо червоного, то він зник зовсім, але я сподіваюся, що колись мій стан покращиться (я проходжу курс лікування), і я зможу зріти цей величний колір, що осяває поезію і має такі чарівні назви у багатьох мовах. Подумаймо про Scharlach у німецькій, про scarlet в англійській, escarlata в іспанській, écarlate у французькій. Слова, що здаються гідними цього величного кольору. Слово ж «amarillo» по-іспанському звучить слабо; англійське yellow вельми подібне до amarillo; здається, у давній іспанській мові воно було amariello.

Я живу у світі цих кольорів і передусім мушу сказати, що назвав свою особисту сліпоту скромною тому, що це не досконала сліпота, як її уявляють люди, а ще тому, що йдеться про мене. Драматичним є випадок тих людей, які втрачають зір раптово: тоді йдеться про спалах, про сонячне затемнення; в моєму ж випадку цей повільний захід сонця (повільна втрата зору) розпочався, коли я щойно почав бачити. Він тривав від 1899 року[69] без якихось драматичних моментів: повільний захід сонця, що тривав понад півстоліття.

Завдання цієї лекції вимагають від мене якогось патетичного моменту. Скажімо, розповіді про ту мить, коли я зрозумів, що втратив зір, мій зір читача й письменника. Чому б не зупинитися на даті, гідній того, щоб її згадати, — на 1955 році. Я маю на увазі не епічні вересневі дощі; я кажу про дещо особисте.

За своє життя я одержав чимало незаслужених почестей, але е одна, якою я тішуся найбільше: це посада директора Національної бібліотеки. Не так з літературних, як з політичних міркувань на неї мене призначив уряд визвольної революції.

Мене призначили директором бібліотеки, і я знову прийшов до того будинку на вулиці Мехіко у кварталі Монсеррат на Півдні{155}, про який зберіг стільки спогадів. Я ніколи не мріяв про шанс зробитися директором Національної бібліотеки. Мої спогади були іншими. Я приходив туди вечорами разом із батьком. Батько, викладач психології, замовляв якусь книгу Бергсона чи Вільяма Джеймса{156}, своїх улюблених авторів, або Густава Шпіллера. Я, надто сором’язливий, щоб замовляти книгу, шукав якийсь том Британської Енциклопедії або німецьких енциклопедій Брокгауза чи Маєра{157}. Брав з бічної полиці навмання якийсь том і читав.

Пригадую один вечір, коли мені особливо пощастило: я прочитав три статті — про друїдів, про друзів і про Драйдена{158} — це був дарунок від сполучення літер «др». Іншими вечорами мені щастило менше. А ще я знав, що в цьому будинку перебуває Ґруссак; я міг би познайомитися з ним особисто, але, зізнаюся, був тоді дуже сором’язливий: майже такий, як зараз. Тоді я вважав сором’язливість вельми важливою рисою, а тепер свідомий того, що сором’язливість — одна з тих хвороб, які людині доводиться терпіти, і що насправді бути сором’язливим не так важливо, як і багато чого, чому людина надає перебільшеного значення.

Я одержав призначення наприкінці 1955 року; став до роботи, запитав про кількість видань у бібліотеці, і мені назвали цифру: один мільйон. Згодом я дізнався, що насправді їх було дев’ятсот тисяч — більш ніж достатньо. (Можливо, цифра «дев’ятсот тисяч» видасться більшою, ніж мільйон: дев’ятсот тисяч, а слово «мільйон» закінчується, щойно розпочавшись.)

Поступово я починав усвідомлювати дивну іронію фактів. Я завжди уявляв Рай як таку собі бібліотеку. Інші люди уявляють сад, хтось може уявляти палац. І я там перебував. Певним чином це було осердя дев’ятисот тисяч томів різними мовами. Я переконався, що насилу можу розгледіти титульні аркуші й написи на корінцях. І тоді я написав «Вірш про дарунки долі», який починається такими рядками: «Журитись, дорікати — марна річ: // так, вищу мудрість Бог явив ще раз, // з іронією давши водночас // мені книжки і непроглядну ніч»[70]. Це два суперечливі дарунки: багато книг і ніч, неможливість їх читати.

Я уявив, що автор вірша Ґруссак, бо Ґруссак також був директором Національної бібліотеки і також був сліпий. Ґруссак був більш мужнім, ніж я: він мовчав. Однак я подумав, що, поза сумнівом, траплялися моменти, коли наших два життя збігалися: ми обидва осліпли і так само обидва любили книги. Він зробив честь літературі книгами, які набагато переважають мої. Але зрештою ми обидва були письменниками і блукали бібліотекою заборонених книг. Ми могли б сказати — навіть заборонених для наших тьмяних очей, бібліотекою книг із чистими аркушами, без літер. Я написав про іронію Бога, а наприкінці запитав, хто з нас двох написав цей вірш про одну тінь і два осібних я.

Тоді я ще не знав, що був ще й інший директор Національної бібліотеки, Хосе Мармоль{159}, також сліпий. Таким чином з’являється завершальна цифра «три». «Два» — це звичайний збіг, натомість «три» — це підтвердження. Підтвердження троїстого порядку, підтвердження божественне або теологічне. Мармоль працював директором Національної бібліотеки, коли та розташовувалася на вулиці Венесуела.

Зараз про Мармоля зазвичай говорять погано або не згадують зовсім. Слід, однак, пам’ятати, що коли ми кажемо «часи Росаса{160}», то думаємо не про чарівну книжку «Росас і його час» Рамоса Мехії, а думаємо про часи Росаса, змальовані у напрочуд дотепному романі «Амалія» Хосе Мармоля. Пов’язати образ доби з країною — неабияка чеснота; якби ж то мені випало створити щось таке. Правда полягає в тому, що коли ми кажемо «часи Росаса», то думаємо про бандитів, яких зобразив Мармоль, про дружні застілля у Палермо, про бесіди одного з міністрів тирана й Солера{161}.

Отже, ми маємо трьох людей з однаковою долею. І радість повернення до кварталу Монсеррат на Півдні. Для всіх жителів Буенос-Айреса саме Південь якимось таємним чином є таємним центром міста. А зовсім не той інший, дещо помпезний центр, який ми показуємо туристам (тоді ще не існувало реклами,