Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши, —
«Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших,
/580/ Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,
Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»
«Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно, —
Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:
В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,
Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:
Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно
Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.
Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво, —
„Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю,
/590/ Нині тобі віддаю“. А багатий він був лиш одними
Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.
Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,
До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно
Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська{158},
Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади{159},
Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.
Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,
До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…
Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.
/600/ Там ми й ніч провели. Непомітно рум’янцем Зірниці
Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну
Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.
Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить
Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.
„Ось ми!“ — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:
З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.
Берегом хлопця він вів, що скидався на миле дівчатко.
Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,
Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —
/610/ Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.
От і кажу я супутникам: „Хто з богів, ще не знаю,
В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!
Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому!
Вибач і друзям моїм!“ — „За нас ти дарма не молися!“ —
Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок
Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.
„Справді!“ — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий
Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,
І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі
/620/ Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг.
„Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь
Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!“
З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший
Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,
На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.
Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)
В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,
Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.
Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді
/630/ Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,
Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось, —
„Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,
Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?“
„Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань,
Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану“.
„В Наксос{160}, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте!
Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно“.
„Згода!“ — брехливі богами всіма присягаються й морем
І над оздобним судном мені парус велять піднімати.
/640/ Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.
Тут мені гнівно Офельт: „Чи ти глузду рішився? Що робиш?“
Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,
Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч!
Я остовпів. „Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує
Інший“. І так од стерна відсахнувся й від темного діла.
Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…
Втрутивсь тут Еталіон: „Виходить, — всміхнувся злобливо, —
Ти лиш один нашим щастям рядиш!“ І ось, замість мене
Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.
/650/ Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,
Став на загнутому носі судна, озирнув усе море
Й, ніби втираючи сльози: „Не в той ви мене, мореплавці,
Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.
Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика
Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?“
Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?
Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.
Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний
Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,
/660/ Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря
Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.
Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б’ють, напинають
Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.
Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,
Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.
Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,
Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.
Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива
Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.