Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

Олеся заплющила очі, намагаючись не згадувати минулу ніч і якнайшвидше заснути, але пролунав голосний дзвінок у двері. Тепер нарешті дійшло, що її розбудило.

Дівчина спробувала розштовхати чоловіка, який спав поруч, але Мирослав, пробурмотівши щось про те, що в нього немає часу і спливають терміни подачі інформації, знову заснув.

Олеся обурено видихнула й вилізла з-під ковдри. Як і була — у футболці з усміхненим котиком та ультракоротких піжамних шортах, що відкривали сідниці, — дівчина вийшла на поріг.

Не питаючи, хто потурбував її в таку рань, Олеся відчинила двері. На порозі стояла Вероніка Кіт. Вигляд жінка мала дуже збуджений.

— Ви хоч знаєте, котра година?! — незадоволено промовила дівчина замість привітання.

— Так-так, — погодилася жінка, — мені терміново слід поговорити з Мирославом. Він спить?

— А що ще він може робити вранці першого числа року?

— Це дуже терміново. Розбуди його, будь ласка.

Олеся закотила очі, роздратовано видихнула, але таки впустила Вероніку до вітальні. За кілька хвилин дівчині таки вдалося розбудити Мирослава.

Коли чоловік накинув халат і вийшов до гості, Олеся вмостилася на його ще тепле після сну місце під ковдрою і спробувала ще подрімати. Але не змогла. Цікавість змусила прислухатися до розмови у вітальні.

Мирослав сонно привітався, Вероніка швидко відповіла й попрохала увімкнути ноутбук.

«Ноутбук? Нащо він їм?» — подумала дівчина.

Не розчувши пояснення гості, Олеся вилізла з-під ковдри й попрямувала до вітальні. Вероніка та Мирослав не звернули на неї жодної уваги. Дівчина вдала, що її абсолютно не цікавлять їхні справи і вмостилася перед телевізором, хоча звук залишила притишеним.

— Поглянь, — говорила Вероніка збуджено, — камера таки охоплює вхід до двору Андрія Злого. Ось опівдні сюди заходить баба Тоня і вже більше не виходить.

— Так, а чи не видно ще когось? — зацікавився Мирослав.

— Ні, я проглянула це відео вже сто разів. Окрім баби Тоні, ніхто у двір не потрапляв. Принаймні через хвіртку чи ворота.

«Баба Тоня? Та що там у них?» — Олеся перехилилася через диван, аби побачити, чому ці двоє так захоплено вдивляються в ноутбук, але екран відсвічував, тому нічого розгледіти не вдалося.

Рука Олесі спорснула, і дівчина ледь не гепнулася з дивана. Вона швидко сіла на місце, сподіваючись, що ніхто не побачив її сорому. Сподівання справдилися: і Мирослав, і Вероніка продовжували споглядати відео на екрані.

— Тоді, виходить, цей запис ніяк не допоможе справі, — видихнув Мирослав.

— А от і ні, — заперечила Вероніка. — Поглянь сюди: ось баба Тоня заходить у двір. А ти подивися, що в неї в руці.

Мирослав так приглядався до картинки, що ледь не торкався носом екрана. Його сонливість і похмілля де й поділися.

— Що це? Конверт? — уражено вигукнув він.

Цього разу Олеся не стрималася і підійшла до них.

«Хай тільки спробують мене вигнати», — подумки обурювалася вона.

Двоє за ноутбуком підняли голови, але ніхто нічого не сказав. Вероніка тицьнула пальцем на екран.

— Це не конверт. Це папка! Не знаю, може, тоді, коли ми знайшли труп баби Тоні, я не розгледіла, бо, як розумієш, була в досить шоковому стані, але теки при ній не було. Чи, може, твої криміналісти її знайшли.

— Та ні, якщо не помиляюся. Мені треба ще раз переглянути матеріали справи.

— А нічого, що папку могло просто вітром знести? Тоді була віхола, пам’ятаєте? — звернула на себе увагу Олеся.

— Можливо, — почухав потилицю Мирослав, — але якщо ні, то в ній було щось важливе, якщо вбивця взяв її собі. Можливо, через це Антоніна Йосипівна Доля і померла.

— Так, — із неймовірним ентузіазмом закивала Вероніка, — я поговорю з Тетяною. Може, вона щось знає.

Олеся побачила, як її чоловік насторожився, його лице зі здивованого стало суворим.

— Вероніко Андріївно, ви пам’ятаєте, що ви не слідчий і не прокурор? — промовив хлопець. — Я не буду у вас запитувати, звідки взялося це відео, але прошу залишити цю справу поліцейським. Вони теж непогано вміють виконувати свою роботу.

Вероніка кинула довгий погляд на Мирослава.

— Звісно, — врешті мовила вона, — я все розумію.

Олеся побачила, що чоловік лишився задоволений такою відповіддю. Проте дівчина добре знала цей тон. Так говорять люди, які не хочуть вступати в суперечку, але потім все одно роблять по-своєму.

— Мені здається, що ця тітонька щось типу Лари Крофт, — сказала дівчина чоловікові, коли Вероніка пішла. — Дуже сумніваюся, що вона відступить.

— Я знаю, — кивнув Мирослав і пішов варити каву.