Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На це дав згоду і Бульба, хоча йому страх як кортіло взяти місто. Він уже пішов було віддати наказ, щоб сідлали коней і змащували вози, аж раптом зупинився й сказав:
— Я хотів тебе, отамане, ще ось що поспитати. Адже й тут, у полоні у ворога, ще наших козаків зо тридцять буде?
— Я посилав просити про обмін — не погоджуються.
— То, виходить, ми їх так і покинемо?
— А що зробиш?
— Як?! Щоб вони і цих замучили?
— А що ж робити? — знов одказав кошовий. — Адже допомогти ми не можемо. Якщо й зостанемося, то не подужаємо їх, а тим часом і своє прогуляємо. Татарва нас не ждатиме.
— То, виходить, хай єретичне поганство й надалі збиткується над християнською вірою?
Кошовий знизав плечима.
— А мені здається, отамане, що цьому не бути.
— А що ж ти вдієш?
— Я вже знаю.
— Овва, який ти пишний! — сказав кошовий, притоптуючи пальцем тютюн у люльці.
— Чи ви чули, панове, що кошовий намислив зробити? — звернувся Бульба до запорожців! після цієї розмови. — Він хоче, щоб ми прямо зараз вирушили на Січ, а побратимів, тих, що потрапили в полон, покинули напризволяще і щоб їх замучили погані єретики. Що ви на це скажете?
— Не послухаємося кошового! — в один голос відповіла майже половина запорожців, які тут-таки стали відходити вбік. Їх було близько двох тисяч.
Прийшов кошовий. Він уже почув шум-гам, який зчинив невгамовний Бульба.
— Чого ви хочете? Через що такий ґвалт зчинили? — грізно гукнув він.
— Ми не хочемо йти на Січ! Ми зостаємося тут! — кричали з натовпу.
— Ви що, здуріли? Я вас, чортове поріддя, всіх пов’яжу!
— Яка в нього влада над нами? — звернувся Тарас до запорожців. — Ми — вільні козаки!
— А що? Ми — вільні козаки! — загомоніли запорожці.
— Я вам дам вільних! Ви де вільні? На Січі, ось там ви вільні! Там ви можете забрати в мене клейноди, зв’язати мене і вбити — все, що вам заманеться, а тут мовчіть. Ви знаєте, що таке військове право? А ти чого тут бунтуєш? — звернувся він до Бульби.
— Ні, я не бунтую, а виконую християнську повинність, — спокійно відказав Тарас. — Я стою за наші права, бо ми мусимо боронити християнську кров.
— Я тебе, старий дідьку, прив’яжу до обозу.
— Ану, спробуй!
— Послухайте мене, браття-панове! — сказав кошовий уже сумирніше. — За що ж ви кидаєте напризволяще тих своїх товаришів, яких татарва полонила на Січі? Чи ви думаєте, що татари поведуться краще за ляхів?
— То татари, а то ляхи! — сказав Бульба. — У бусурмена ще є совість і страх перед Богом, а в католицтва його не було й не буде. Ось послухайте, хлопці: а що, якби ви потрапили в полон і з вас живих шкуру здирали або смажили на сковороді, — що б ви тоді сказали? А ваші краяни, ваші товариші, ті, хто повинен вас боронити до останньої краплі крові, та не схотіли вам запомогти, — що б ви тоді сказали?
— А що б сказали? — почулися голоси. — Сказали б, ви покидьки, а не запорожці! — Було видно, що Тарасові слова їх дуже вразили.
— Стривайте, хлоп’ята, і я скажу! — кричав кошовий. — Ну, скажіть, панове-браття, куди ви поділи свій розум! Самі подумайте: де вам упоратися з таким ворогом? Його більше як десять тисяч, а вас тільки дві. Та ви ж усі пропадете на місці!
— Пропадати — то й пропадати, — сказав Бульба.
— Зоставайтеся тут, якщо так захотіли погибелі, а хто розумніший за вас — гайда в дорогу!
— Ви робіть своє, а нам робити своє! — сказав Бульба.
Обидві сторони затято стояли одна проти одної, і на хвилину запала могильна тиша.
Нарешті сиві вже запорожці, що стояли в перших шеренгах, потупивши очі в землю, повели таку мову: «Воно, звичайно, якщо розсудити справедливо, то і ви тримаєтесь лицарської честі, і ми чинимо за лицарським звичаєм. На те й живе чоловік, щоб захищати віру та звичай. Причому життя така штука, що якщо за ним шкодувати, то хто його знає, за чим і не шкодувати. Так ми докотимося до того, що й за жінками своїми будемо шкодувати. Треба ж скуштувати, що таке смерть. Адже ми вже сьорбнули всякого лиха. І так, і так ми не повинні мати серця одне на одного. Ми всі запорожці, всі з одного гнізда, всіх нас вигодувала Січ-мати, усі ми рідні брати… Запитаймо у кожного: чи не має він проти нас якогось невдоволення?
— Ніякого! Завжди були в догоді! — загукали всі в один голос.
— Ну, то давайте ж на прощання… що там попереду — тільки Бог знає, може, ніхто з нас більше не побачить одне одного… тож давайте всі поцілуємося.
І дві тисячі війська перецілувалися з іще двома тисячами. Кошовий обняв Тараса.
— Ну, прощавайте ж, панове-брати, лицарі славні! Хай усе буде так, як хоче Бог! Якщо ми покладемо голови, то ви розкажіть про нас, що такі гуляки, мовляв, не нудили марно світом. А якщо ви поляжете чесною смертю, то ми розкажемо всім, щоб знала вся Україна, та й інші землі, що були ось такі й такі лицарі, які вміли і віру Христову боронити, і товариство шанували. Прощавайте! Нехай Боже благословення буде і з вами, і з нами!
Обидві половини війська знов зійшлися докупи, аби ворог не здогадався, що вони роз’єдналися, потім відступили до спаленого монастиря, біля якого був глибокий яр. Одна половина на чолі з кошовим спустилася схилом гори і тишком-нишком, щоб не чув і не бачив ворог, потяглася яром далі.
Утім, польський загін, який стояв на пагорбі, не міг не помітити заворушення в запорозькому війську і вже вирішив було негайно піти в наступ, але його зупинив французький інженер-артилерист, що служив у поляків: «Ні, ні, панове! — сказав цей великий знавець військової справи. — Це не те, що ви думаєте! Це ніщо інше як диявольська
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.