Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Тоддику, — Тем кладе руку мені на плече, аби мене зупинити.

Я скидаю його руку, але не знаю, шо казати далі. Віола в цьому всьому не сказала ні слова, такшо я дивлюся на неї. Вона на мене не дивиться.

— Я знаю то шо знаю, — кажу я, хоть це тільки половина проблеми.

Як це може бути правдою?

Як це може бути правдою?

Тем і Гільді ще раз перезираються. Я заглядаю в Темів шум, але він, як і всі, вміло ховається, коли хтось почина підглядати. Але то, шо я бачу — сама доброта.

— У Прентісстауна сумна історія, шпанюче, — каже він. — Забагато всього там пішло не так.

— Ви помиляєтеся, — кажу я, але навіть мій Шум каже шо я не знаю в чому він помиляється.

— Тута не місце, Тодде, — каже Гільді, гладячи плече Віоли, і Віола ніби й не проти цього. — Тобі треба трохи поїсти, трохи поспати. Ві каже, ви майже шо не спали вже багато миль мандрівки. Всьо буде виглядати краще, коли ви поїсте і відпочинете.

— Але вона в безпеці від мене? — питаю я, ніби оправдовуючись за тошо не дивлюся на «Ві».

— Ну, вона точно не піччепить твій Шум, — каже Гільді, її усмішка гасне. — А в якій іще безпеці вона може бути від тебе — то це тобі видніше.

Хотів би я, аби вона була права, але я хочу сказати, шо вона помиляється, такшо я взагалі нічо не кажу.

— Ходіть, — каже Тем, порушуючи тишину. — Давайте трохи потрапезуємо.

— Ні! — кажу я, наново всьо згадуючи. — Нема в нас часу на трапезуваня, — я дивлюся на Віолу. — За нами женуться, якшо ти забула. Люди, які не переживають за наше самопочутя, — я дивлюся на Гільді. — Знаєте, я впевнений шо ваше трапезуваня буде смачне і все…

— Тоддику, — починає Гільді.

— Я вам не Тоддик! — кричу я.

Гільді стискає губи і всміхається бровами.

— Тоддику, — знову каже вона, нацейраз трохи тихіше. — Ніхто нізвідки з того боку річки ніколи не ступить на цей берег, тобі ясно?

— Так, — каже Тем. — Це правда.

Я дивлюся з одного на іншу.

— Але…

— Я охороняю цей міст уже понад десять років, шпанюче, — каже Гільді. — І ще багато років передтим доглядала. Дивитися за тим, шо приходить — це частина того, хто я є, — вона знову дивиться на Віолу. — Ніхто не прийде. Ви в безпеці.

— Так, — знову каже Тем, хитаючись туди-сюди на п’ятах.

— Але… — знову кажу я, але Гільді не дає мені договорити.

— Час трапезувати.

Та й по всьому, здається. Віола дотепер на мене не дивиться, її руки дотепер складені на грудях, а тепер вона ще й тримає за руку Гільді, коли вони знов рушають. Я застряг тута з Темом, котрий чекає, коли ж я піду. Не сказав би, шо маю бажання ще кудись іти, але всі пішли і я пішов. Ми спішимо по стежці Тема і Гільді, Тем розтікається думками, викидаючи досить Шуму для цілого міста.

— Гільді каже, ти підірвав наш міст, — каже він.

— Мій міст, — каже Гільді десь з-перед нас.

— Вона його таки збудувала, — каже мені Тем. — Не то шоби ним хтось колись користався.

— Ніхто? — кажу я, на секунду думаючи про всіх тих чоловіків, котрі пропали біля Прентісстауна, всіх тих шо пропали поки я ріс.

Ніхто з них не зайшов аж так далеко.

— Гарною інженерною штукенцією був той міст, — говорить далі Тем, ніби він і не почув мене, бо може й не почув, онде як голосно він говорить. — Сумно, шо його більш нема.

— У нас не було вибору, — кажу я.

— Ой, шпанюче, вибір є завжди, але з того шо я почув, ваш вибір був правильний.

Якийсь час ми йдем тихо.

— Ви впевнені шо ми в безпеці? — питаю я.

— Ну, ніколи не можна бути впевненим на всі сто, — каже він. — Але Гільді правду каже, — він усміхається, здається, трохи сумно. — Не самі лише підірвані мости втримають людей на тому березі ріки.

Я пробую прочитати його Шум, аби зрозуміти, чи каже він правду, але там усе чисто аж блистить, яскраве, тепле місце де правдою може бути всьо шо захочеш.

Знаєте, взагалі несхоже на Прентісстаун.

— Я цього не розумію, — кажу я, дотепер про це міркуючи. — Це має бути якась інша Шумна зараза.

— Мій Шум звучить інакше чим твій? — питає Тем, здається цілком щиро.

Я дивлюся на нього і секунду просто слухаю. Гільді і Прентісстаун і бараболя і вівці і поселенці і труба протікає і Гільді.

— Ви багато думаєте про свою жінку.

— Бо вона моя зіронька, шпанюче. Я би вже давно згубивси в Шумі, якби вона не протягнула мені руку помочі.

— Як так? — питаю я, думаючи про шо це він говорить. — Ви воювали?

Це його зупиняє. Його Шум стає такий сірий і безвиразний як дощовий день, і я нічо не можу прочитати.

— Я воював, шпанюче, — каже він. — Але про таке не говорєт на свіжім повітрі, коли світит сонце.

— Чого?

— Я молюся всім своїм богам, аби ти ніколи цего не взнав, — він кладе руку на моє плече. Нацейраз я її не скидаю.

— Як ви це робите? — питаю я.

— Шо роблю?

— Робите свій Шум таким тихим шо я не можу його почитати.

— Роки практики в приховувані різних речей від моєї старої, — посміхається він.

— От того я так добре його читаю, — озивається до нас Гільді. — Він все ліпше ховає, я все ліпше шукаю.

Вони знову сміються разом. Я розумію, шо пробую показати Віолі, як у мене закочуються очі через цих двох, але Віола на мене не дивиться, тому я перестаю пробувати. Ми всі сходимо з кам’янистого шматка стежки, обходимо низенький схил, і от перед нами появляється ферма, і хоть навколо піднімаються горбики, можна розібрати поля пшениці, поля капусти, поля трави на яких пасуться вівці.

— Привіт, вівці! — кричить Тем.

— Вівці! — кажуть вівці.

Спочатку на нашій дорозі появляється великий дерев’яний склад, такий самий водонепроникний і міцний як міст, ніби він тута вічно простоїть, якшо треба.

— Якшо тіки ти і його не підірвеш, — каже Гільді, всеще сміючись.

— І хтівби я то побачити, — сміється у відповідь Тем.

Я вже трохи змучився з того як вони сміються через кожну дрібничку.

Тоді ми обходимо за склад до будинку, котрий виглядає на шось зовсім іньше. Метал, судячи з виду такий як на бензозаправочній станції чи церкві вдома, але далеко не такий побитий. Половина його світиться і піднімається в небо як вітрило, і є комин, який виходить назовні, трохи зігнутий, і викашлює з роструба дим. Друга половина хати — це дерево надбудоване на метал, воно тверде як на складі, але порізане і погнуте як…