Читати книгу - "Лист до короля"

— Якого ворога? — запитав Тіурі. — Евіллан?

Країна Евіллан, що на півдні, межувала з королівствами Дагоната й Унавена. У минулому на королівство Дагоната часто здійснювали напади, але відколи один із синів Унавена став тамтешнім правителем, це траплялося рідше. Тіурі чув про ворожнечу між Евіл-ланом та королівством Унавена і вважав це дивним, бо за роки правління сина Унавена Евіллан досяг розквіту. Та й розлад між Евілланом та західним королівством не зачіпав жителів королівства Дагоната.

— Так, Евіллан, — кивнув Евейн.

— Чорний Лицар з Червоним Щитом прийшов з Евіллану, — мовив Ристридин. — Усі лицарі князя Евіл-лану носять чорні або червоні щити. Сам же правитель Евіллану — молодший син Унавена — і є найбільшим його ворогом. В усякому разі раніше. він був.

— Подейкують, що він готовий помиритися з батьком, — розповідав лицар Евейн. — Багато хто, і я також, раділи з того, але наразі не знаю, чи можна цьому вірити.

Тіурі з цікавістю слухав речі, про які мало знав, або й узагалі не знав нічого. Чи не пов’язаний цей лист з ворожнечею між королівством Унавена та Евілланом? Лицар з Білим Щитом був одним із лицарів Унавена, але Тіурі все ще нічого про нього не знав, окрім імені. Певно, що Сірі Лицарі можуть багато про нього розповісти. Якби вони тільки зробили це!

— А що далі? — спитав він Ристридина і Евейна. -Шукатимете Червоних Вершників?

— Саме так, — відповів Ристридин, — і Лицаря з Червоним Щитом. Ми не заспокоїмося, доки не знайдемо їх.

Тим часом вони підійшли до дверей Великої зали.

— Ходи, Тіурі, поснідай, — запропонував герцог. -Можеш їхати далі будь-коли, тільки зачекай, доки я знайду для тебе кращий одяг. Залиш собі зброю, яку я дав, або, якщо бажаєш, візьми ту, що принесла моя донька.

Тіурі щиро подякував і додав:

— Кінь Лицаря з Білим Щитом, мій вірний помічник Арданвен, тут. Я хотів би вирушити далі на ньому.

— Здається, його в тебе забрали розбійники, чи не так? — спитав Ристридин. — Та ми відібрали його в них.

— Знаю, — відповів Тіурі. — Я переховувався в печері і все бачив і чув.

— Отакої! — здивувався Ристридин.

— Може, тобі ще щось потрібно? — спитав герцог.

— Ні, дякую. А втім, так, мені потрібна шворка, щоби повісити персня на шию. Так надійніше, аніж носити його на пальці.

— Маєш рацію, — погодився Ристридин. — Не розумію, як так трапилося, що розбійники не відібрали його в тебе.

— Вони хотіли, але. — почав було Тіурі й затнувся, відчувши, що не хоче розповідати про зустріч з грабіжниками.

Лицарі й герцог запитливо дивилися на нього.

— Але. — повторив Ристридин.

— Вони дозволили мені залишити перстень, — завершив Тіурі. Чоловіки не стали розпитувати далі.

— Це коштовний перстень, — промовив Евейн. -Мало хто з наших лицарів має такі. Король Унавен дарує їх своїм найвідданішим паладинам. Одні кажуть, що таких перснів на цілий світ не більше дюжини, інші — що їх лише сім.

Тіурі подивився на перстень з іще більшою повагою: ще одна причина не вдягати його на палець. Врешті-решт перстень потрібен як доказ пустельникові Мена-уресу, що він посланець Лицаря з Білим Щитом. Згодом його треба буде повернути королю Унавену...

Тіурі увійшов до Великої зали. Дехто вже поснідав і займався своїми справами.

Люду там було небагато: напевне, тут снідали у зручний для кожного час.

За столом на підвищенні сиділа Лавінія, зовсім сама. Тіурі всміхнувся і вклонився їй. Та щойно він сів за один із накритих столів, як підійшов служка й передав, що панночка просить його підійти. Тіурі наблизився до неї, відчуваючи, що слуга спостерігає за ним. Мабуть, він був вражений, як і решта, що юнак одного дня був в’язнем, а вже наступного — став почесним гостем.

— Поснідай зі мною, — запропонувала Лавінія. — Не дуже чемно лишати доньку господаря на самоті. Сьогодні такий дивний день. Усі метушаться. немовби ось-ось має щось статися. Як ваші справи?

— Дякую, усе гаразд, — відповів Тіурі, сідаючи. — А як почувається панна Лавінія? Я хочу ще раз подякувати вам за все, що ви для мене вчора зробили.

— Та це було нескладно! Я рада, що ти живий і здоровий, сидиш поруч. Але не зовсім розумію, що сталося. Батько відповідає надто коротко. Тож, хто ти, що робиш, звідки й куди їдеш і чому тебе утримували в полоні?

— Забагато запитань одразу, — засміявся юнак і додав серйозно: — І я не можу відповісти на всі.

— Батько казав, що мені не можна тебе ні про що розпитувати! Але дещо я знаю. Твоє ім’я Тіурі! Чи не так? І Тіурі Хоробрий справді твій батько?

— Саме так, ясновельможна панно, — з гідністю підтвердив Тіурі. — Ви знаєте його?

— Ні, лише чула про нього. Адже він — один із тих лицарів, про кого менестрелі складають свої пісні. Ті-урі Хоробрий, лицар Едвінем, Ристридин з Півдня.

— Лицар Едвінем, — перервав її Тіурі, — ви знали його?

— Ні, з ним я теж не знайома. Єдиний, кого я знаю, — лицар Ристридин. Коли я була маленька, він катав мене на спині, а втім, і він не хоче мені розповідати, що відбувається. Я була здивована, коли дізналася, що він був одним із Сірих Лицарів! Таким суворим і сердитим я його ніколи не бачила. А ти запитував його про лицаря Едвінема. Ти зустрічав його?

— Лише один раз.

— Мій батько знав його раніше, коли жив у королівстві Унавена. Якось до нас приходив менестрель і співав про нього чудову пісню. Починається вона так.

І Лавінія тихенько заспівала:

Ось мчить, мов вітер, граф Едвінем, Полишивши батьків дім, Форестерре, І сонячне світло щит відбиває -Щит білий, мов сніг на високій горі. Полишивши серце у замку своїм, Форестерре, на морських берегах, Він мчить, мов вітер, на коні воронім, Друзям на радість, на смерть ворогам.

Він мчить, мов вітер, граф Едвінем, На південь до гір проляга його шлях,

Коли ж проїздить він поблизу церков,

Вітаючи, дзвони дзвенять:

«Ось мчить володар Форестерре, Чий ліс прикрашає берег морський, Ні вітер, ні дощ не злякають його. Завжди переможцем вертає до дому свого».