Читати книгу - "Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА"

БАБСЬКИЙ ВЕЛОСИПЕД 

Давно це було. Так давно, що скоро це «це» грюкне дверима і забереться геть із пам’яті. Приїхала до нас на хутір моя хресна, значиться матері кума. Це добре, бо вона завжди привозила шоколадні цукерки, а не «іриски» чи якісь там «смоктальні», якими нас переважно частували гості моїх батьків. А приїхала вона на новенькому дамському велосипеді, якого в народі називають ще «без рами». Чого ніяк не можуть второпати видатні, світові конструктори — як це на ньому без рами можна їхати? До чого ж тоді прикріплені сідло, колеса, руль і, Господи прости, «багажник», на якому зазвичай розміщався пасажир. 
Ну, гість в хату, голубці на стіл. Але якось ті голубці скромно виглядали на столі. Ну їй Богу, як сироти в мисочці одне до одного попритулялися. Чогось для повного натюрморту не вистачало. Просився на стіл якийсь нюанс, маленький штришок... О, Господи прости... Пляшка! І на стіл ґицнула, пустивши бісики скельцем, пляшка самогонки. Але кума, Одарка, (правда ми її звали Даркою) припідняла підборіддя, щоб її кирпатий в ластовині ніс трохи загордився, і сказала: «Ти що, кумо? Який самогон? Це так не культурно, вульгарно, фі. Ти ж знаєш, що я вже більше року як живу в селищі, тільки вино». Вино? А де ж його в лиха, в лісі взяти? Рішення до них прийшло миттєво, бо вони обидві витріщилися на мене. Я спробував заперечити, мовляв, у велосипеді «торпеда» пропускає, але ті шоколадні цукерки, які я ще дожовував, і новенький дамський велосипед, що в’їхав прямо в мої руки, мене переконали. І через хвилину я з затиснутою п’ятіркою у руці, щоб не загубити, і сіткою «авоською» в кишені, мчав на посьолок Заверіччя у магазин. 
Яка це любота, ганяти на новенькому велосипеді. Нічого не пропускає, педалі не хлябають, не брязкає крило, ну любота та й годі.  
До магазину я підкотив з гонором, бо біля нього стояло декілька моїх однолітків і чекали продавчиню з обіду. Але мій гонор враз розвіявся як кульбабка від удару ноги, після глузливого: «Ха-ха-ха, на бабському веліку приїхав. Ти, що дівка?» — зареготали хлопці. З мене відразу захотіли вирватися три почуття — сором, розпач і гнів. Гнів був сильніший за всіх, тому вирвався першим і зацідив у ніс тому, хто обізвав мене дівкою. «Ай!» — чи то від болю, чи то дав команду хлоп з розбитим носом, бо всі троє кинулися з кулаками на мене. Не знаю, як довго ще вони мені пояснювали б конструкцію дамського велосипеда, і чому пацанам не гідно на них їздити, але, на щастя, до магазину підійшов дядько Чомба і порозтягував нас, як цуценят. Чомба, як дядько вже з досвідом, зрозумів відразу, що хлопці ще не до кінця прочитали мені лекцію на тему «бабський велосипед», а по їх очам і сопінню було видно, що вони мають намір це продовжити, сказав мені: «Я йду на завод, ходи зі мною, проведу, від гріха подалі». Я схопився за цю пропозицію, як сокира за соломинку в воді. Я ж добре усвідомлював, що один це не троє, і ляснула б моя п’ятірка, обіцяне морозиво, і від сорочки рукава, бо ґудзики вже похапали свої куски «м’яса» і покинули її. А чого гіршого, ще й велосипеда Дарчиного побили б. 
Моїх обох матерів (рідну і хресну) здивувало моє «падіння» з велосипеда. Вони ніяк не могли второпати, як так можна впасти, щоб тільки ґудзики від сорочки відлетіли, а все інше і навіть велосипед залишилися неушкоджені.  
Ґудзики звісно не причина, щоб зіпсувати свято, а ось відсутність пляшки вина, на столі розповзалася чорною плямою, яка замальовувала весь святковий настрій. Тому негайно було прийняте тактичне рішення, ще раз штурмувати магазин. Ще раз не хотілося, бо хлоп з розбитим носом вже чатував біля магазину і накопичував у собі злість. Тому я став викручуватися, як посолений в’юн на сковороді, мовляв: «Їдьте самі, бо я бачте який незграбний, ще раз впаду, велосипеда зламаю». Але мені нагадали правила субординації і сказали: «Не хоч Дарчиного велосипеда, бери свого і вали поки по шиї не получив». Вибір був невеликий — або розказати правду, або на свій страх і ризик (може проскочу) їхати, і... тому я почухав шию, ґицнув на свого велосипеда (а в ньому пропускає «торпеда») і поїхав. 
Все йшло, як по маслу. Без будь яких пригод я доїхав до магазина, скупив, що сказали, а морозива відразу не став їсти, час гупав у спину швидше забиратися. І як тільки я від’їхав від магазина, то спинним мозком відчув, що треба розганяти свого «торпедоносця» чимдужче. Ззаду до мене долетіло: «Е... Стоять!» Я оглянувся і побачив до болі знайомих хлопців. До болі я їх допускати не хотів, бо ж боляче, тому щодуху надавив на педалі. Ями враз зникли з дороги, бо я їх вже не бачив і не обминав, тільки відчував, як по них скаче велосипед. А в нього «торпеда», а я до сідла ще не дістаю. Раптом ця клята «торпеда» торпеданула на найглибшій ямці, ноги зіскочили з педалів і я зі всього маху... Ой! Ой, Господи, якому дурню ти дав такий талант придумати таку раму для чоловічого велосипеда. Ой...ой-ой, як я в цей момент чітко усвідомив, як це важливо для чоловіка бути сильним і терплячим. Ой! Ай! Б...дь, (не дивуйтеся, у таких випадках навіть і з дітей ці слова вискакують). Заговорив я, як то кажуть, мовою давніх пращурів. У цей момент підбігли і мої вороги. Побачивши картину, на полотні якої я займав позу ембріона і стогнав від болю, бити не стали. Навпаки, проявили чоловічу солідарність, допомогли звестися на ноги, порекомендували поприсідати, щоб швидше пройшов біль, ще й, разом пореготавши, запропонували дружбу, на яку я радо погодився. Потім я підібрав свою сітку з продуктами, дістав розтовчене морозиво (яке прийняло весь удар на себе захищаючи найдорожче — вино), запропонував хлопцям і поїхав на хутір. По дорозі мене осінила думка, що той дамський велосипед зовсім не дамський, а чоловічий! Просто жінки його до себе приміряли, як і все чоловіче: штани, сорочки, капці, куртки, бо, бачте, їм так зручно.