Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розділ 11. І знов здоров…
Ляна і Стьопа залетіли до будиночка хлопців, де на них вже чекали Андрій з Танею.
-Ну? Як? - відразу напосівся Андрій, а Таня схвильовано підвелася.
Степан розвернувся до Роксоляни і підморгнув їй. Ляна відразу зрозуміла, що у друга настрій для бешкетів.
Він похмуро пройшовся по кімнаті, тоді сів на ліжко і протяжно зітхнув.
-Танюсю, ну от нащо ти так мчала? Повільніше б бігла, то нам з Ляною більше часу би лишилося.
Таня на якийсь час втратила дар мови.
-Я? - нарешті вичавила вона. - Та я… Я так кволо ще нІҐде в житті не чалапала!
Ляна насилу стрималася, аби не розреготати.
-А ти, Андрію, - багатозначно прорекла дівчина, - чого так скоро очуняв?
-Ну, я, звичайно, все розумію, але вибачте мене… - і собі обурився Андрій, - я, перепрошую, ще якось тримався, поки вони мене на всі боки шарпали за комір, але відро крижаної води - то було вже задуже…
Ляна нестримно засміялася. Стьопа докірливо подивився на неї - видно, та комедія йому подобалася.
-Чекайте, шановні! - гукнула Таня. - То… Ви не..? - вона заціпеніла.
-Як? - мрецьким голосом муркнув Андрій.
-Та так, не знаєш - як? - сумно зітхнув Стьопа, але враз вишкірився, засяявши очима, і витягнув з-за пазухи ніщо інше, як такий жаданий мобільний.
-Стьопа, матері твоїй ковінька! - полегшено видихнула Таня, хитаючи головою.
-Не чіпай мою маму! - обурився хлопець, але враз Таня кинулась йому на шию і він занімів.
-Ми дуже за вас переживали, - важко дихаючи, почала вона. - Добре, що все вдалося! - і вона посміхнулася очима, проте, коли зрозуміла, на кому зараз висить, швиденько відступила. Ляна радісно сіпнула кутиками уст.
Стьопа почухав потилицю.
-Матері твоїй ковінька… - пробурмотів він. - Та де так пасує говорити. - додав вже веселіше.
-Та то так кажуть, - стенула плечима Таня, - вибач.
-Ну, якщо вибачення прийняті, - глянула Ляна на друзів, - може, пустимо в роботу свою сіру речовину і спам’ятаємося, нащо це все коїли?
Діти швиденько посідали на ліжко і Стьопа заходився кляцати.
-Необмежений ліміт… Точка доступу… - говорив він, водячи по екрану пальцем. - Ану, Лянусю, давай той свій надпис!
Ляна мацонула кишеню, а тоді… мало не зомліла.
-Медальйон, - самими губами прошепотіла вона.
Їй нічого не довелось пояснювати - друзі зрозуміли все без слів. Ляна загубила підвіску.
***
-Треба ж на шию було… - стежив Андрій за Ляною, що збуджено шастала по кімнаті.
-Востаннє… Востаннє я виділа його… - повторювала Ляна, ніби в пропасниці. Якби це не була та сама цяцька і якби задля неї вони не лізла до будиночка вожатих - Роксоляна би, напевно, плюнула і розтерла, а так…
-Так, я йду до будиночка. - твердо мовила Ляна
-Якого будиночка? - отетерів Степан. - Ну якого будиночка?! - ревкнув він. - І що ж ти, по-твоєму, їм скажеш? - промимрив з ноткою розуміння.
-Скажу, що: ,,Я у вас була, загубила медальйон’’. Та й по всьому.
Андрій і Таня ошелешено дивилися на Ляну і Степана.
-То, де ти, кажеш, його загубила? - обережно спитав Андрій.
-Та ж у вожатих! - мало не істерично заголосила Ляна. Тоді розвернулася і, з повним розумінням провини за те, що так недбало поставилась до тієї штукенції і до сподівань друзів уже зараз розуміти значення викарбуваних слів - чкурнула через двір до пана Семена.
***
Ляна застукала ще голосніше, ніж до того Таня. Двері рвучко розчахнулися і вийшла пані Анна.
-Знов?.. - злякано почала вона.
-Ні! - аж надто енергійно гукнула Ляна, зрозумівши, що йдеться про Андрія. - Я… Пані Анно, пам’ятаєте, ми зі Степаном до вас приходили? Так от - я, скоріш за все, тут одну дрібничку загубила. Такий собі смарагдовий медальйон. - з надією в голосі сказала Роксоляна і озирнулася по кімнаті, сподіваючись побачити, до прикладу, яскраво зелену підвіску з другого боку обрамлену чудернацькими заковиками.
-Ну, була тут одна річ. - пані Анна підійшла до столика, а тоді розвернулася і простягнула… Підвіску. Щоправда, у формі серця і дерев’яну.
-Але на смарагдовий медальйон ця висюлька зовсім не подібна, - гмикнула вона.
Ляна ледь-ледь трималася на ногах. Ні, вона не могла загубити таку цінну річ. Чому цінну? Роксоляна й сама не знала, але медальйон мусив бути з нею відтепер повсякчас.
-Ааа, більше…
-Ні, Роксоляно, більше нема нічого. - скептично визирнув пан Семен з-за плеча вожатої. - До речі, як там твій друг?
-Який друг? - безбарвно-сумним голосом, потупивши погляд, спитала дівчинка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко», після закриття браузера.