Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кількома роками раніше, у 1957-му, здобувши Нобелівську премію в 44 роки, Альбер Камю мав схожі страхи, схожу недовіру до ціни успіху. Проте його випадок був інакший.
З одного боку, приймаючи таку відзнаку, Камю довів, що його думки поділяли багато людей: «Я хотів би здобути її на знак поваги до тих, що поділяють зі мною ту саму боротьбу, не маючи з неї для себе ніяких привілеїв, але, навпаки, зазнали нещастя і переслідування». Це вже був добрий спосіб не зациклюватись на тому образі, що дарує премія.
З другого боку, попри цю честь, Камю зміцнив свою творчість, розпочавши з новою снагою писати «освітянський роман» «Перша людина», у якому повернувся до власного дитинства в Алжирі, до мук війни і складного питання вірності своєму народові. Письменник усвідомлював ризик того, що величезне й передчасне визнання, здобуте завдяки Андре Мальро — одному з його наставників — вичерпало його натхнення. На це він реагував із більшою сміливістю. Цю відзнаку він брав як тягар, як відповідальність. Неначе Камю постфактум хотів цією книжкою, особистою та багатонадійною, такою, що її дехто вважає за його найкращу працю, довести, що є гідним премії. Протягом кількох місяців після її здобуття, коли журналісти запитували його думки стосовно такого визнання, письменник відповідав, що присвячує всього себе своїй новій роботі.
Нобелівська премія стала для нього тягарем, але в найшляхетнішому сенсі. У своїй промові до Шведської академії Камю говорить таке: «Справжні митці нічого не зневажають, натомість вони змушують себе розуміти. І якщо у світі для них є окрема роль, вона може бути використана на благо суспільства, де, як казав Ніцше, править не суддя, а творець».
Здобути свій успіх — це прожити життя, дістаючи безліч можливостей зрозуміти власну відповідальність як творця.
Клод Онеста й Тоні Надаль знають ціну успіху і знають, як не бути «припертим до стіни» рукою тріумфу. Коли Клод Онеста пояснює, що його єдиний клопіт «як виграти наступного разу» водночас є «невеличким» і таким, що «збиває з пантелику»; він знає, наскільки важко залишитися скромним у світлі свого успіху. А проте в цьому і є сила великих: сумніватися в собі, навіть здобувши перемогу.
У книжці «Відверто. Автобіографія» Андре Аґассі розповідає, як він вигравав матчі, гравши інтуїтивно. Ба навіть ставши номером один у світі, він усе одно почувався нездібним. Аґассі пояснює це так: грати краще за інших не означає грати добре. Проти інших він найкращий, але як порівняти із самим собою, зі своєю вимогливістю, з бажаною креативністю та насолодою від гри, він не був найкращим гравцем. Те, що може здатися зарозумілістю, насправді є лише смиренням, його найвищою формою, тією самою, яку поділяє і Надаль. Серед усіх чинних чемпіонів Рафаель Надаль витрачає найбільше часу на автографи, зустріч із дітьми, які його обожнюють і мріють піти додому з маленьким зім’ятим папірцем із підписом Рафи.
Свою славнозвісну конференцію в Стенфорді 12 червня 2005 року Стів Джобс закінчує фразою: Stay hungry, stay foolish!, яку ще часто перекладають як «Залишайся невситимим, залишайся нерозсудливим». Порада звучить потужніше англійською мовою: зоставайся голодним, зоставайся дурнем — навіть недоумком! Немає кращого способу здобути успіх.
Зоставайся голодним: усередині треба почувати брак чогось, що стане твоїм бажанням.
Зоставайся недоумком: якщо розум полягає в тому, щоб вірити: те, що колись спрацювало, знову спрацює, то варто заперечити його. У цьому разі краще залишатися «недоумками»: як сказав Пол Валері «вміти оминати, щоб діяти».
«Голодний», «дурний», завжди у пошуках, перероджуючись після своїх численних успіхів і невдач — це правдивий портрет Девіда Бові. За два дні до смерті, у січні 2016-го, він випустив новий, 28-й, альбом під назвою Blackstar, у якому наявні нечувані мотиви. За його кар’єрою всі слідкували протягом 50 років, поки Бові від одного жанру переходив до іншого, примірюючи різні образи. Спочатку його ім’я було Девід Роберт Джонс, відтак Девід Бові, далі Зіґґі Стардаст із поп-піснею Let’s dance, потім він був енергійним денді-андрогіном із фарбованим волоссям, а також аристократом із синявим обличчям, коли виконував Station to station, та сумним клоуном, коли співав Ashes to Ashes. У молодому віці Девід наслідував інших музикантів, створюючи композиції у стилі глем-рок. А в образі, що супроводжує енергійний та неординарний поп, як у пісні Let’s dance, Бові нарешті здобуває величезний успіх. Не потураючи своєму гламурному й апокаліптичному персонажу, він випробовує щось інше. Музикант дійсно став зіркою світового масштабу, співаючи China Girl, Let’s dance і Modern Love на залюднених стадіонах. Він зазнає багатьох змін, навіть стане солістом рок-гурту Tin Machine, перш ніж відкриє для себе сучасні напрямки у музиці, як-от техно чи драм-енд-бейс. Бові продасть загалом 140 мільйонів альбомів, спробує себе в ролі художника, а також продюсера Іґґі Попа та Лу Ріда, досягнувши слави навіть в успіху інших!
Клод Онеста аналізував перемоги як поразки. Девід Бові також постійно перероджувався, нібито після невдачі. Насправді він оновлювався саме завдяки власним успіхам. Він лишався «голодним» до скону.
Після великих концертів Прінс полюбляв з’являтися на імпровізованих вечірках. Усі, хто мав нагоду побачити, як «хлопець із Міннеаполіса» випробовує свого генія в підпільних барах чи клубах, розповідали те саме. Прінс, усе ще втомлений після концертів, вільно грав на різних інструментах, а коли котрийсь із його фанів попросив зіграти один із його найбільших хітів, то співак як завжди майстерно відмовив: «Якщо ви прийшли по Purple
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переваги поразок, Шарль Пепен», після закриття браузера.