Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

того часу, коли Вольферт відвідував свій старий клуб — сільський шинок. Однієї суботи він прогулювався на самотині, міркуючи про власні бажання та розчарування, його ноги інстинктивно вибрали напрямок, а опам'ятавшись, він збагнув, що опинився перед дверима шинку Він якусь мить повагався, чи варто заходити, але його серце прагнуло спілкування. А де нужденний може знайти краще спілкування, ніж у корчмі, де немає ні достойного прикладу, ні тверезих порад, які можуть розбудити сумління?

Вольферт знайшов на своїх звичних місцях кількох постійних відвідувачів шинку і сів на своє старе місце. Лише одного бракувало, великого Рамма Рапелі, котрий багато років головував над зібранням. Його місце тепер займав незнайомець, котрий, здавалося, почувався як удома в цьому кріслі й у цій корчмі. Він був не дуже високий, але кремезний, череватий і м'язистий. Його широкі плечі, міцні кості та криві, як луки, ноги свідчили про наявність надзвичайної сили. Обличчя незнайомця було засмагле й обвітрене. Глибокий шрам, далебі, від ножа, майже порівну розділив ніс і верхню губу, через яку зуби виблискували, як у бульдога. Кучма жорсткого сивого волосся обрамлювала неприємне обличчя череваня. Його одіж була морського взірця. Він носив старий капелюх, обтягнутий засмальцьованим мереживом, заломлений на військовий манер із одного боку. На ньому був вицвілий синій бушлат із мідними ґудзиками та широкі короткі штани із підкладкою, точніше бриджі, зібрані на колінах. Він розмовляв, наче наказував, засвідчуючи неабиякий свій авторитет. А коли промовляв, то голос його тріскотів, немов дрова у грубці. Лаяв безбожно слуг і господаря, котрі терпляче чекали, поки гість вгомониться, з такою покірністю, яку не проявляли навіть до всемогутнього Рамма.

У Вольферті прокинулася цікавість, захотілося дізнатися, хто такий цей чужинець, котрий узурпував абсолютну владу в цьому стародавньому товаристві. Однак він так і не зміг отримати якусь достовірну інформацію. Пічі Прау відвів його у віддалений закуток приміщення і там, звісно, з надзвичайною обережністю вибовкав усе, що знав про того жевжика. Він з’явився кілька місяців тому, однієї темної бурхливої ночі всіх на ноги підняв якийсь гамір, що здався завиванням вовка. Лемент чувся з боку водойми і присутні нарешті здогадалися, що то було моряцьке: «Гей на суходолі!» Шинкар вийшов разом із головним лакеєм, барменом, конюхом і посильним — своїм старим негром Каффом. Вони підійшли до місця, звідки чувся голос, і знайшли там якогось моряка на березі, котрий сидів самотою на великій дубовій морській скрині. Як він туди потрапив, чи викинули його з якогось човна, чи, може, приплив сам, щоб висадитися на берег, ніхто не міг пояснити, бо прибулець немов води в рота набрав, а в його поглядах і манерах було щось таке, що відбивало бажання розпитувати. Досить сказати, що він зайняв кутову кімнату в корчмі, до якої з неймовірними труднощами затягнув свою скриню. Тут і залишився з того часу, майже не відлучаючись, або вештався околицею. Іноді, правда, зникав на один, два чи три дні без попередження і повертався несподівано. І щоразу мав при собі купу грошей, хоча й часто викарбуваних чудернацьким монетним двором. Але він регулярно сплачував рахунки перш ніж піти.

Він облаштував свою кімнату на власний смак, замість ліжка причепив гамак до стелі, а стіни прикрасив іржавими пістолетами та холодною зброєю. Більшу частину свого часу гаяв у цій кімнаті, сидячи біля вікна, в яке можна було розгледіти далекі простори Саунду, із короткою старомодною люлькою в роті, склянкою ромового грогу біля ліктя та кишеньковим далекоглядом у руці, з якого він спостерігав за кожним човном, що рухався по воді. Великі кораблі з квадратними вітрилами, здавалося, зовсім не хвилювали моряка. Але коли він помічав якийсь човен із косим вітрилом — байдак, баркас чи шлюпку, відразу ж витріщався в свій далекогляд і напрочуд пильно розглядав цей плавзасіб.

Усе це могло б залишитися без особливої уваги, адже в ті часи провінція була настільки запруджена авантюристами будь-якої масті та з будь-якого кінця світу, що на якісь дивацтва в одязі чи поведінці мало звертали уваги. Але через якийсь час це химерне морське чудовисько, що з якогось дива вилізло на суходіл, стало зазіхати на давно встановлені звичаї та місця відвідувачів. Він по-диктаторськи втручався у справи в кегельбані та на барі, доки нарешті не захопив абсолютну владу над корчмою. Було марно пробувати скинути його сваволю. Він не лаявся надарма, але був вибуховим і безапеляційним, як той, хто звик тиранізувати команду. У тутешній атмосфері все, що він казав і робив, страшенно лякало слуг і всіх присутніх. Навіть відставний офіцер, котрий так довго був центральною постаттю клубу, мусив замовкнути. А тихі бюргери щиро дивувалися, наскільки легко і хутко вдалося загасити його запал.

Проте байки, які розповідав морський вовк, були такого змісту, що змушували волосся ворушитися на головах чоловіків. Не було жодного морського герцю, жодного рейду, сповненого пригод, що відбулися впродовж останніх двадцяти років, про які б він не знав. Моряк із задоволенням торочив про подвиги буканьєрів у Вест-Індії та на іспанському узбережжі Америки. Його очі сяяли, коли він описував гонитву за скарбами кораблів, відчайдушні битви, абордажі, висадку та захоплення великих іспанських галеонів! Як він смакував набіги на якісь багаті іспанські колонії, грабунки церков, спустошення монастирів! Можна було подумати, що ви чуєте якогось гурмана, котрий розводиться про смаження гуски на рожні, коли він описував, як пірати припікали одного іспанського дона, щоб той виказав місце, де закопав свій скарб. І подавалися такі подробиці, викладені з таким знанням справи, що заможні старі бюргери незатишно вовтузилися в своїх кріслах. Байки розповідалися з неймовірною радістю, ніби це були якісь дотепні жарти. Часом моряк кидав такий лютий погляд на свого найближчого сусіду, що бідний чоловік вимушено вибухав гомеричним реготом. Якщо ж хтось, однак, намагався суперечити нахабі щодо якоїсь із його оповідок, він спалахував, як тріска. Навіть його трикутний капелюх миттю суворішав і, здавалося, проявляв агресію.

— Якого біса? Звідки він може знати щось краще за мене? Я наполягаю, що було так, як кажу!

І він заходився нечуваними прокляттями і брутальною морською лайкою, які ніколи раніше не звучали в цих миролюбних стінах.

Відтак гідні бюргери стали підозрювати, що він знайомий із цими подіями особисто, а не з чуток. З кожним днем їхні припущення щодо незнайомця ставали все дикішими та страшнішими. Дивність манер, таємниця, що оточувала його, перетворили моряка в їхні очах на щось незбагненне. Це був якийсь своєрідний монстр із глибин — тритон, Бегемот або Левіафан. Одним словом,