Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

ближче підпливала, тим більше нагадувала постать старезної людини. В неї була довжелезна, як у нашого діда Кудьми, біла борода і точнісінько такі пасма сивого волосся, що спадали з голови на зсутулені плечі. А коли постать підпливла так близько, що можна було розгледіти її обличчя, я задерев’янів: це й справді був дід Кудьма! Той, кого вважали найкращим віщуном у цих краях, той, хто випестив мене з Барвінком і кого так поважав дід Кібчик. Чи були в нього ноги, я не бачив, бо дід плив по груди в тумані, а от очі були ті самі, тільки вони не розглядали все довкола, а незмигно вдивлялися у якусь далечінь, відому самому дідові. А ще дід не мав запаху. Точніше, він був, але такий незнайомий і дивний, що в мене аж волосся нагороїжилося, а тоді захотілося завити і прожогом кинутися кудись подалі від діда.

Та все ж я змусив себе стояти на місці. Бо хоч би що там було, а переді мною постав не хтось там інший, а наш дід Кудьма!

Його постать наблизилася так близько, що не вздріти мене було неможливо. І все ж дід мене не бачив. Чи вдавав, що йому зараз не до мене.

— Здрастуйте, діду, — нагадав я про себе. — Ви й справді не впізнаєте мене?

І тут щось змінилося. Чи то голос мій гойднув пасемце туману, що вилося довкола діда, чи ще щось, проте дід сповільнив свою тиху плавбу й почав до чогось прислухатися.

— Чую щось знайоме… — наразі прошелестіло мені у вухах. — Чи це часом не той Куций з моїх перших вовчиків?

— Так! — вихопилося в мене. — Це я, Куций! Тільки я тепер Кудлатик.

— А що, гарні росли хлопчики… — дідів голос був спокійний і глибокий. — Ох і гарні! А що вже меткі…

— Я й зараз такий! — щосили гавкнув я. — Діду, ви що, й справді мене не чуєте?

Проте дід навіть не озирнувся на мій голос. Він повільно пропливав повз мене, і вже звіддаля долинуло:

— Схоже, він знову повернувся у ці місця… Тільки не варто йому траплятися зараз на моєму шляху, ой, не варто… Рано ще йому ставати прахом…

Дідова постать меншала й меншала, аж поки розчинилася в торішніх очеретах. Проте пасма туману усе ще пливли за ним, наче хмарки, видовжені у нескінченні пухнасті хвости. І вони теж уміли розмовляти.

— Дідо… він тепер наш… — шелестіло мені у вухах. — Ми з ним тепер одне ціле.

— А я? — запитав їх я. — Хіба він не мій? Ви ж самі чули, як він назвав мене на ім’я.

— Так, — погодилися зі мною. — І твій теж. Бо в наших місцях ніщо не щезає безслідно, а ти ж залишив тут стільки слідів…

— Але ж дідо Кудьма… — я не міг нічого втямити. — Він же… Я сам бачив, як його поховали.

— Ні, він живий, — заперечили мені. Здається, ці туманні пасма, на відміну від діда, вміли вловлювати чужі голоси. — Ми повернули його назад, і тепер він на віки вічні буде з нами. Бо ми — початок усього.

— То хто ж ви є?

— Ми — початок усьому… — прошуміло в вухах і змовкло.

Я стріпнув головою. Останні пасма туману сховалися в очеретах, і Вовкулацький кут знову став таким, яким і повинен бути теплого весняного дня. Мирно погойдувалися під тихим вітерцем м’які мітелки очеретів, у маленьких озерцях гралися крихітні брижі, а над головою світило усміхнене сонце. От тільки в душі моїй панував повний розгардіяш.

Досі я гадав, що життя — річ проста й зрозуміла. Є в ньому наша хата під бляхою, є Грицик, з яким я хотів завжди бути поруч, є дядько Бровко, що уміє так затишно бурчати, і є оце сонце над головою, і трава під ногами, і вітер… А тепер виявляється, що існує й інше життя, в якому немає нічого з того, що мені таке рідне, але в ньому ще й досі живе пам’ять про мене. Ет, якби ж то Грицик розумів нашу мову! Тоді б ми разом у всьому розібралися. А ні — то розпитали б про все у Наталі Петрівної чи ще в когось із розумних людей… Та, на жаль, про це доводиться лише мріяти.

— Кудлатику, що ти там нагледів? — почувся знайомий голос.

Я озирнувся: на пагорбі стояв Грицик і дивився в мій бік. Поруч з ним виднівся Васько Сливка.

— Він не нагледів, — гигикнув Сливка. — Він намірився купатись. Тільки злякався, що вода ще холодна.

«Сам ти злякався», — хотів я відказати йому. Але глянув під ноги і відсахнувся. Виявляється, я ледь не по коліна стояв у потічку, який поспішав у той бік, де була Сула. Вода в ньому й справді була крижана. Аби не показувати, що мене щось зацікавило в болоті, я вдав, ніби хочу напитися. Тож лизнув, раз, удруге, і захлебтав щосили — такою вона видалась мені смачною. Набагато смачнішою, ніж із крана в нашому дворі.

Коли я вибрався на пагорб, Грицик легенько ляснув мене по одному місцю і невдоволеним голосом попередив:

— Щоб більше, Кудлатику, й ноги твоєї не було біля Вовкулацького кута, зрозумів? Знаєш, яка в ньому трясовина? Минулого літа он біля тих кущів потонула фермерська корова. І я не хочу, аби з тобою теж сталося щось подібне, зрозумів?

Я тільки заметляв хвостом. Ну, Грицику, ти даєш! Шкода, що не пам’ятаєш, як разом із Саньком ви стрибали там з купини на купину, як ті молоді козлики?! І я з вами. І ніхто тоді не казав нам, що це небезпечно. Мабуть, тому, що з нами був дідо Кудьма.

А тепер його немає. Тепер він — початок усього.