Читати книгу - "Барва чарів"

К!сдра мимоволі ковтнув повітря, коли кінчик меча видобув краплинку крові з його борлака.

— Не хочете, аби люди знали, що у вас тут є дракони, та? — гаркнув Буйвітер.

Драконник так забувся, що кивнув, і бракнуло лише дрібку, аби перерізав собі горло.

Буйвітер відчайдушно роззирнувся і зрозумів, що цю лінію йому доведеться продовжувати.

— Ну добре, — сказав він так незагрозливо, як лиш спромігся. — Ти ж мав відвезти мене до того Змієгора, правда?

— Я мав привезти тебе мертвим, — похмуро пробурмотів К!сдра.

Буйвітер поглянув на нього згори донизу й повільно розплився в усмішці. Його рот роззявився широко, маніякально та зовсім не весело, то була та усмішка, котру зазвичай супроводжують маленькі птахи, що живуть біля рік та виколупують залишки їжі з зубів.

— Доведеться привезти живим, — мовив Буйвітер. — Якщо вже говорити про кого-небудь мертвого, пам’ятай, котрий меч у чиїй руці.

— Якщо ти вб’єш мене, нічого не завадить Псефі натомість убити тебе, — крикнув драконник, лежачи на землі.

— То я робитиму інакше, відрубуватиму шматочки, — погодився чарівник. Він знову випробував дію усмішки.

— Ой, ну гаразд, — похнюпившись мовив К!сдра. — Гадаєш, у мене є уява?

Він вивернувся з-попід меча й помахав дракону, котрий знову здійнявся й полетів до них. Буйвітер сковтнув.

— То ми поїдемо на ньому? — сказав він. К!сдра зневажливо поглянув на нього, кінчик Крінґа був усе ще біля його шиї.

— Як іще дістатися Змієгора?

— Не знаю, — мовив Буйвітер. — А як іще?

— Я маю на увазі, що іншого шляху нема. Або так, або ніяк.

Буйвітер знову подивився на дракона попереду. Він виразно бачив крізь нього поламану траву, на котрій той лежав, але, обережно торкнувшись луски, що була лиш золотим відблиском у повітрі, вона видалася достатньо твердою. Йому здавалося, що дракони повинні або повністю існувати, або не існувати взагалі. Дракон, котрий існував наполовину — гірше за будь-які крайнощі.

— Не знав, що дракони бувають прозорі, — сказав він.

К!сдра знизав плечима.

— Справді? — промовив.

Він неоковирно заплигнув на дракона, бо Буйвітер учепився йому за пояс. Невдало вмостившись, чарівник побілілими від зусилля пальцями вчепився у зручний шматок упряжі й легенько тицьнув К!сдру мечем.

— Ти коли-небудь раніше літав? — сказав драконник, не обертаючись.

— Не отак, ні.

— Хочеш смоктульку?

Буйвітер витріщився на потилицю цього чоловіка, а тоді вниз — на сумку запропонованих йому жовтих і червоних цукерок.

— Це обов’язково? — запитав він.

— Такий звичай, — мовив К!сдра. — Пригощайся.

Дракон піднявся, зробив кілька важких кроків галявиною і здійнявся в повітря.

Буйвітру інколи снилися жахіття про те, що він балансує на верхівці якогось невидимого, неймовірно високого місця і бачить унизу блакитний, укритий хмарами пейзаж, котрий віддаляється (зазвичай від цього чарівник прокидався з пітними щиколотками; і хвилювався б навіть більше, якби знав, що то жахіття не було, як він гадав, звичайним пласкосвітним запамороченням. Це була зворотна пам’ять про подію в його майбутньому, таку страхітливу, що створила відголоски жаху крізь усе його життя).

То була не та подія, але підготовка до неї. Псефа видирався у повітря кількома карколомними для вершників стрибками. Ув останньому стрибку його широкі крила з ляскотом розправилися, аж затремтіли найближчі дерева. Тоді земля зникла, віддаляючись кількома обережними, але різкими рухами. Псефа здіймався неочікувано ґраційно, післяобіднє сонце відбивалося від крил, які й досі були тільки золотою плівкою. Буйвітер собі ж на шкоду поглянув донизу і зрозумів, що дивиться крізь дракона на верхівки дерев удолині. Далеко під ним. Від цього видовища йому прихопило живіт.

Заплющити очі теж не було найкращою думкою, бо давало його уяві повну владу. Він зупинився на тому, що витріщався у серединну точку, де болото та ліс поєднувались і за ними можна було спостерігати майже мимохідь.

Зірвався вітер. К!сдра напівобернувся й крикнув:

— Оце — Змієгір!

Буйвітер повільно повернув голову, пересвідчуючись, що Крінґ спокійно лежить на спині дракона. Його засльозені очі побачили чудернацько перевернуту гору, що здіймалася понад глибокою лісовою долиною, немов слухова трубка з вуха. Навіть із цієї відстані він міг розрізнити слабке октаринове сяйво в повітрі, котре, найімовірніше, вказувало на присутність постійної чарівної аури у щонайменше — аж дух перехопило — декілька міліПраймів. Щонайменше!

— О, ні, — вимовив він.

Навіть дивитися униз було кращим за це. Чарівник швидко відвів погляд, але зрозумів, що більше не бачить землю крізь дракона. Доки вони широким колом наближалися до Змієгора, тварина набувала щораз більшої виразності, немовби її тіло заповнювалося золотим туманом. Доки вони досягли замку, дракон вже був вельми реальним і шалено розмахував крилами у польоті.

Буйвітрові здалося, що він бачить у повітрі невиразну смугу, немов щось із гори простягнулось і торкнулося цього створіння. Було дивне відчуття, що дракона робили більш справжнім.

Перед ним Змієгір перетворився із далекої іграшки на декілька мільярдів тонн каменюк, що тримаються між небом і землею. Буйвітер бачив там невеликі поля, ліси й озеро, а з озера витікала річка й спадала за край...

Він зробив дурницю, що послідкував очима за ниточкою пінистої води, але саме вчасно відсахнувся.

Широке плато перевернутої гори наближалося. Дракон навіть не сповільнився. Коли гора вже нависала над Буйвітром, немов найбільша у Всесвіті мухобійка, він помітив вхід у печеру. Псефа шугнув туди, його плечові м’язи працювали, мов механізми.

Пітьма охопила чарівника й він скрикнув. Повз промайнули скелі, розмиті через високу швидкість. Тоді дракон знову вилетів на відкритий простір.

То була середина печери, але більшої, ніж узагалі могла бути будь-яка печера. Дракон, ширяючи по її безмежній пустці, здавався лише золотавою мухою в бенкетній залі.

Там були й інші дракони — золоті, срібні, чорні, білі, — що розбивали осяяне сонцем повітря, виконуючи якісь свої справи, чи просто сиділи на кам’яних виступах. Високо під склепінчастим дахом печери ще десятки їх звисали з велетенських кілець, тримаючи по-кажанячому складені крила. Там були й люди. У Буйвітера пересохло в горлянці: вони ходили по тій роздолій стелі, немов мухи.

Тоді він зауважив тисячі маленьких кілець, котрими була всіяна стеля. Декілька перевернутих людей з цікавістю спостерігали за польотом Псефи. Буйвітер знову сковтнув. Він і близько не мав гадки, що робити далі.

— Ну? — пошепки спитав він. — Маєш пропозиції?

— Ясна річ, треба нападати, — зневажливо кинув Крінґ.

—