Читати книгу - "Ведмеже місто"

Потім мама ще тисячу разів пошкодує, що не змусила доньку залишитися вдома.

15

Стільки всього може завдати нам, людям, болю, а ми й не знаємо чому. Можливо, тривога — це внутрішня гравітація, яка стискає душу Беньї завжди легко засинає, але спить погано, він прокидається у день матчу з самого ранку, але не від хвилювання — для цього вже немає місця всередині. Він виїздить з дому ще до того, як прокинеться мама, залишає велосипед на узліссі й останні кілометри до притулку Адрі йде пішки. Сидить у дворику і гладить собак, поки не приходять його дві інші сестри, Катя і Ґабі. Вони цілують меншого брата у маківку, потім виходить найстарша сестра, дає йому міцного потиличника усією долонею і запитує, чи правда, що він назвав вчительку «солоденька». Беньї ніколи не обманює Адрі. Вона ще раз штурхає його по потилиці, а тоді з такою самою силою цілує і шепоче, що любить його і що з ним ніколи не трапиться нічого поганого, але якщо вона ще раз почує, що він так звертається до вчительки, то приб’є його на місці.

Три сестри і брат снідають серед собак, не особливо перемовляючись. Щороку вони збираються на тиху мить пам’яті — завжди досить рано, щоб про це не дізналася їхня мама. Вона не змогла пробачити свого чоловіка. Беньї був ще надто малий, щоб ненавидіти його, а сестри опинилися десь між цими двома полюсами. Кожен веде власну боротьбу. Беньї встає з-за столу і нікого не просить піти з ним, а сестри не питають, куди він іде. Вони лише цілують його в маківку і кажуть, що їхній брат ідіот, але вони його обожнюють.

Беньї повертається снігами до свого велосипеда, рушає на кладовище, сидить, скоцюрбившись і повернувшись спиною до надгробка Алана Овіча, курить свою траву, поки біль не зм’якає. З його очей нестримно ллються сльози. Хлопець водить пучками пальців по витертих літерах імені на надгробку. Цього дня п’ятнадцять років тому, раннього березневого ранку, Алан узяв свою мисливську рушницю, поки його сім’я ще спала. Він зібрав усе, що завдавало йому болю і пішов до лісу. Неважливо, скільки разів це пояснюєш дитині. Коли вона втрачає когось із батьків у такий спосіб, то вважатиме, що всі дорослі брешуть, коли запевняють: «У цьому нема твоєї провини».

Людина відчуває біль. І її душа стискається.

Хвилини крадькома наближаються до обіду. Кевін стоїть у саду і веде шайбу м’якими впевненими рухами ускладненою траєкторією між сорока пляшками, розставленими на льоду. Спостерігачам здається, ніби він рухається неймовірно швидко, але для самого Кевіна кожен рух рукою відчувається розтягнутим у часі. Для нього взагалі час плине повільніше, ніж для інших; він сам не розуміє чому. В дитинстві Кевін часто діставав від старших хлопців через свою занадто добру гру, але потім на одному з тренувань невідь-звідки з’явився Беньї. Багато місяців вони ночували вдома один в одного, читали з ліхтариками під ковдрами старі комікси про супергероїв, що належали сестрам Беньї, і життя обох хлопців набувало сенсу. Суперсили, якими вони володіли, об’єднували їх.

— Агов! — перериває Кевіна мама, гукаючи з дверей, що ведуть на терасу, і показує на годинник.

Кевін підходить, вона обережно простягає руку і струшує сніг з його плеча, її рука торкається синового плеча довше, ніж зазвичай, і м’якше. Мама прикушує губу.

— Хвилюєшся?

Кевін хитає головою. Вона з гордістю киває.

— Треба їхати, у нас із татом ранній рейс до Мадрида. Висадимо тебе біля льодової арени.

— Може, ви встигнете на першу частину?

Кевін бачить поривання у маминих очах. Але вона ніколи в цьому не зізнається.

— Ми поспішаємо, у тата важлива зустріч з клієнтами.

— Турнір з гольфу, — фиркає Кевін. Він ще ніколи не дозволяв собі такого спротиву.

Мама не відповідає. Кевін знає, що продовжувати марно, у цьому домі понад усе ставлять не хокей, а вміння уникати розмов про почуття. Якщо підвищуєш голос — ти програв, і тоді заслуговуєш на відповідь «з тобою неможливо розмовляти, якщо ти кричиш», і десь у будинку зачиняються двері. Кевін іде до передпокою.

Мама вагається. Знову простягає руку до синового плеча, але спиняється і лагідно торкається його шиї. Вона керує великим підприємством, працівники обожнюють її саме за чулість і співчуття, наче ці почуття простіше висловити, коли між людьми існує різниця в посадах. Кевінова мама роками засинала у мріях про всі ті заняття, якими вона займеться у старості, коли матиме більше часу, а тепер вона прокидається вночі, охоплена розпачем, бо вже й не пригадує, про що мріяла. Вона хотіла дати Кевіну все, чого сама не отримала в дитинстві, і завжди думала, що часу вистачить і на все інше. Щоб розмовляти і вислуховувати. Роки минають надто швидко — десь поміж її роботою і хокейними тренуваннями її син став дорослим. Вона так і не вміє говорити з власною дитиною, навіть коли вже доводиться закидати голову, щоб подивитися цій дитині в очі.

— Ми прийдемо на фінал! — обіцяє вона так, як може обіцяти мама, яка живе у світі, де фінал без участі її сина вважається чимось узагалі неправдоподібним.

У кафетерії, як і раніше, порожньо, хоча льодовий палац помалу заповнюють люди. Міра готує каву і дістає з морозилки булочки для хот-догів. Майя когось виглядає крізь вікно.

— Кого ти там шукаєш? — дражниться Ана.

Майя кидає на неї грізний погляд, після чого Ана прикладає долоні до рота і перекривлює тріскучий голос з кабіни пілота:

— Пані та панове, просимо вас не розпаковувати ваш перекус у цьому рейсі, оскільки на борту присутні пасажири з алергією на арахіс.

Майя копає її по нозі. Ана відхиляється і продовжує таким самим голосом:

— Ми можемо НАТОМІСТЬ дозволити вам повільно злизувати сіль з арах…

Міра все бачить, усе чує і майже все розуміє, але мовчить. Неможливо змиритися з дорослішанням власної доньки, проблема хіба в тому, що вибору нема. Міра колись теж була п’ятнадцярічною — на жаль, вона добре пам’ятає, які думки кружляли в її голові.

— Піду принесу молоко з машини, — вибачливо каже вона, коли бачить, що Ана зараз скаже щось таке,