Читати книгу - "Належу йому, Тая Смоленська"

Включаю кран і стискаю зуби, коли рани починає палити. Довго-довго дивлюся на воду, що тече з крана, перебуваючи в дивному стані.

Двері відкриваються без стуку і поруч зі мною на раковину лягає аптечка. Руслан ловить мій погляд у відзеркаленні. 

Я повертаюся до нього обличчям. Хочу подякувати, сказати хоч щось, але натомість із мого горла рвуться лише гучні схлипи, а з очей ганебно бризкають сльози. 

Руслан несподівано притягує мене до себе і обіймає. Я втикаюсь носом у його груди, вдихаю приємний чоловічий аромат. Притискаюся сильніше до нього. І плачу. Гучно. Без зайвого сорому. Просто віддаю волю емоціям, що переповнили мене сьогодні. Навіть у той день, коли Стас програв мене - так не плакала.

- Ну, тихо, Вікторіє, все-все. Вони нічого не зроблять тобі більше. Не завдадуть шкоди. Я б тебе образити не дав. Ніколи. Не плач, сонечко, - Руслан заспокійливо гладить мене по спині, цілує у скроню. Але зараз я надто втомлена ​​і дезорієнтована, щоб надавати такому цнотливому поцілунку якогось особливого значення.