Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Якуб! О! Я мало не забула про нього!.. — вигукнула дівчина і кинулася до вікна, старанно збиваючи скуйовджені кучері в подобу зачіски. Там висунулась назовні і защебетала: — О, мій Самсоне! Мій Геракле! Де ж ти? Нещасна, покинута на наругу долі, знеможена на чужині невільниця чекає на тебе! Прийди ж скоріше! Звільни мене з полону сарацинського!
Ах, ось у які рольові ігри ви тут бавитеся? Ну, теж непогано. Одаліска, яка чекає на визволителя, явно дасть фору хтивій стюардесі чи турботливій медсестричці.
— Я тут, моя ластівко! — голос ротмістра я вже впізнав. А оскільки сподівався, що слуга Томаш ще не повернувся за допомогою, теж підійшов до вікна.
— Продовжуйте, продовжуйте. Не звертайте уваги... — пробурмотів тихо, трохи відсуваючи дівчину вбік. — Вважайте, що мене тут нема. І ніколи не було.
З цими словами швидко заліз на підвіконня і вистрибнув назовні. Потім, не питаючи, схопив ротмістра Михайловського за ноги і засунув його у вікно. А то бідолаха, без сторонньої допомоги, ще не скоро зуміє проникнути у браму Аїда... у сенсі, Раю. Загалом, припасти до бажаного джерела насолоди та здійснення бажань.
— Приємного вечора... Тільки не забувайте — кохання має єднати, а не руйнувати.
— Спасибі, пане... Сподіваюся, ми ще побачимось... — заспівало ніжне сопрано в мене за спиною.
Мабуть, варто було озирнутися і щось відповісти, але не встиг.
— Ось, як відчувала... — задзюркотіло спереду не менш приємно і відчутно. — Все, отамане Антоне, можеш наказати мене стратити, але я більше від тебе ні ногою. Ні на крок.
Очі Меліси метали блискавки і палахкотіли вогнем, а Німий Іван дивився хоч із розумінням, як чоловік, але й з традиційним козацьким докором. «Ех, ну що ж ти, отамане? Нас на бабу проміняв?»
— Та годі тобі... — я невинно поколупав носом чобота землю. — Подумаєш, заглянув на годинку в бордель. Я ж не маленький. Тим паче, у справі, а не задля розваги. Це у вас тільки одне на думці, а командиру багато про що піклуватися треба.
— Угу... — пробурчала черниця, явно не вірячи жодному слову. — Сторожував якось лис курник. І все добре, от лише кури кудись поділися.
— Мамою клянуся!
Хотів пожартувати, а виявилося — вгадав. Очі чорної сестри миттєво подобрішали.
— Тоді вибач... Але які справи можуть бути у чоловіка в борделі? Окрім любовної туги та тілесної млості?
— О, ти не повіриш, сестро… якщо почну перераховувати, то й пальців не вистачить, щоби загинати. А саме сьогодні я шукав там бійців до загону.
— Серед хвойд? — Здивувалася Меліса.
Німий Іван промимрив щось і широко посміхнувся, багатозначно підморгуючи. Монашка, хоч і стояла до нього спиною, якимось шостим чуттям помітила цю пантоміму, і відповіла тичком ліктя в живіт. Влучно... Козак, чий прес здатний витримати удар копитом, охнув і зігнувся, хапаючи ротом повітря.
— Дивуюсь тобі, брате. Невже навіть ти не розумієш різниці між люблячою жінкою, жрицями кохання та продажними дівками?
— Ще як розумію, — поспішив заспокоїти Мелісу. — Не хвилюйся... сестро. Я не за дівчатами приходив, а за їхніми кавалерами.
Пояснювати докладніше не довелося. Оскільки саме цієї миті двері веселого будинку з тріском відчинилися і з них, одягаючись на ходу, висипав цілий натовп чоловіків. Причому доволі багато явно не жовнірського вигляду — пузаті, лисі, сиві. Очевидно, представники чернечого чи купецького стану. А слідом, на величезне задоволення роззяв і випадкових перехожих, з пронизливим вереском і криками: «На допомогу! Горимо! Рятуйся, хто в Бога вірує! Рятуйте!» вилетіла зграйка простоволосих і напівроздягнених дівчат.
Молодші чоловіки кидалися до конов'язі, стрибали в сідла і неслися геть. Тоді як старші поспішали заховатися у найближчому провулку. Ну, а дівчата просто гасали з криками по подвір'ю, немов шалені кури, на яких впала тінь яструба.
Мабуть, пан Ян так зрозуміло пояснив необхідність термінової евакуації, що паніка охопила всіх — і гостей, і постояльців. Ну, чи майже всіх... Пана ротмістра та його ненаглядної пасії, серед переляканого натовпу я не помітив.
— Це за отими героями, що поскакали геть, ти ходив? — з сумнівом уточнила Меліса.
— А що? — знизав я плечима. — Щонайменше побачив, що накази командира лісовчики виконувати вміють у будь-якому стані... Решту у бою покажуть. І годі про них. Оглянути — не найняти. Краще розкажіть, як ідальго Віктор та панночка Агнешка влаштувалися? Чи вдалося знайти їм відповідний будинок?
Іван кивнув і продемонстрував великий палець.
— Так, — підтвердила черниця. — Чудовий будинок. Два житлові поверхи. Внизу — крамниця зброї. Краще не вигадати.
— Чому?
Меліса насмішкувато пирхнула, потім взяла мене під руку і насильно розвернула до хати пані Малгожати спиною.
— Прокинься, отамане. Досить на дівчат вирячитися. Це ж очевидно. Що зробить будь-який городянин, побачивши, як на чиємусь подвір'ї розвантажують віз зі зброєю? Правильно. Побіжить із доносом до начальника варти чи прямо до воєводи. А що буде, як цю саму картину він побачить перед крамницею зброї? — чорна сестра тихенько засміялася. Іван реготнув голосніше. — Отже, все склалося вдало. Та й наш бравий вояка почуватиметься набагато звичніше серед шпаг і мушкетів, аніж — діжок з капустою чи сувоїв тканини.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будні феодала - 2, Олег Говда», після закриття браузера.