Читати книгу - "Викрадач тіней"

зайшла до нас, у відділення швидкої, коли повернулася. Її засмагле обличчя дисонувало з блідими обличчями наших співробітників. Вона пояснила, що їй треба було провітритися. Я потягнув її до невеличкого кафе навпроти лікарні, де ми повечеряли, перш ніж знову заступати на чергування.

— Де ти була?

— Як сам міг здогадатися, на півдні.

— Сама?

— З подругою.

— З якою?

— У мене теж є подруги дитинства. Як твоя мама?

Вона досить довго мене слухала, а потім узяла мене за руку й пильно подивилася.

— Ми вже скільки часу разом? — спитала вона.

— Навіщо це запитання?

— Дай відповідь. Коли це вперше сталося між нами?

— У той день, коли губи наші зустрілися — я саме прийшов до тебе у відділення, — відповів я, не вагаючись.

Софі скрушно подивилася на мене.

— У той день, коли я пригостив тебе морозивом у парку?

Обличчя її ще більше спохмурніло.

— Назви мені дату.

Мені треба було поміркувати, але вона не дала мені цього зробити.

— Уперше ми з тобою кохалися рівно два роки тому, достеменно. А ти навіть не пам’ятаєш. Ми не бачилися два тижні й відмічаємо цю дату в убогому барі навпроти лікарні, бо треба десь перекусити перед чергуванням. Я більше не можу бути то твоєю найкращою подругою, то коханкою. Ти готовий віддатися душею й тілом цілій землі, першому-ліпшому зустрічному, а я лише буй, за який ти чіпляєшся в бурю й полишаєш, щойно розпогодиться. Ти більше цяцькався з Люком ці кілька місяців, ніж зі мною за два роки. Хочеш ти це визнавати чи ні, ми не борюкаємося в шкільному дворі. Я лише тінь у твоєму житті, а ти для мене набагато більше значиш, і мені це болить. Чому ти возив мене до своєї матері, навіщо була та близькість на вашому горищі, навіщо було впускати мене у своє життя, якщо я була лише гостею? Я сто разів збиралася піти від тебе, але мені несила самій. Тож прошу тебе про ласку, зроби це для нас, якщо вважаєш, що в нас є щось спільне. Навіть ненадовго, дай нам змогу пережити це кохання.

Софі встала й вийшла. Крізь вікно я бачив, як вона чекає зеленого світла для пішоходів, щоб перейти вулицю. Сіяв дощ, і вона підняла комір халата, щоб захистити голову. Не знаю, чому той невинний порух викликав у мене нестримний потяг до неї. Я повитрушував дрібні гроші з кишень, щоб заплатити за вечерю, і кинувся за нею. Ми цілувалися під крижаним дощем, і між поцілунками я перепросив за біль, якого їй завдав. Якби я знав, я перепросив би й за біль, що його мав завдати, але тоді я був щирий.

Зубна щітка у склянці, кілька дрібних речей у шафі, будильник на нічному столику — я залишив кімнату Люкові й перебрався до Софі. Я щодня заходив до себе, хоча мені там не було чого робити, про всяк випадок, як моряк, який сходить на причал, щоб перевірити канати. І щоразу я піднімався поверхом вище. Аліса почувалася розкішно. Ми перекидалися кількома словами, вона оповідала мені страхіття про своїх дітей і дуже тішилася. Я звелів Люкові, щоб, поки мене немає, він теж дбав, аби вона мала все необхідне.

Якось увечері, коли ми з ним випадково зійшлися в Аліси, вона зробила чудернацьке зауваження;

— Замість народжувати дітей і зі шкури пнутися, щоб їх виростити, ліпше їх усиновлювати в дорослому віці, тоді, бодай, знаєш, з ким маєш справу. Ось вас двох я одразу обрала б. — Люк здивовано глипнув на мене, а звеселіла Аліса торочила далі: — Ну ж бо, не варто прикидатися, ти казав, що батьки тобі діяли на нерви, то чому діти не можуть діяти на нерви батькам?

А що Люк утратив од подиву голос, я потягнув його до кухні й пояснив, що то в Аліси такий специфічний гумор. Не варто на неї ображатися, бо її з’їдає печаль. Вона перепробувала все, щоб гідно переживати той біль, навіть намагалася зненавидіти своїх дітей, але материнська любов усе одно перемагала. Вона страшенно страждала від того, що її покинули.

Про це мені розповіла не Аліса, просто одного ранку, коли я зайшов до її вітальні, яскраво світило сонце й наші тіні надто зблизилися.

* * *

На початку березня провели загальні збори відділення швидкої. У підвісній стелі виявили азбест. Заміна стелі мала тривати три дні й три ночі. Хворих тимчасово прийматимуть в іншій лікарні. Через ремонт усі вихідні персонал вимушено не працював. Я негайно зателефонував мамі, аби сповістити гарну новину: я зможу нарешті до неї приїхати, нехай чекає у п’ятницю. Мама якийсь час мовчала, а потім сказала, що їй шкода, але вона пообіцяла приятельці поїхати з нею на південь. Зима була надто морозна, і кілька днів тепла їм не завадять. Подорож була узгоджена за кілька тижнів, наперед оплачені готель та переліт, грошей ніхто не поверне. Вона не знає, як можна її відмінити. Вона так хотіла мене побачити, справді, вийшло по-дурному, вона сподівалася, що я зрозумію і не ображатимуся. Мама говорила те з такою безнадією в голосі, що я негайно поспішив запевнити її, що не лише не ображатимусь, а й дуже радий за неї. Наприкінці березня вже прийде справжня весна, і коли вона приїде до мене, ми надолужимо згаяне.

Того вечора Софі була на чергуванні, а я вільний. Люк, як завжди, зубрив, і йому знадобилася допомога. Ми поїли макаронів, я сів до письмового столу в ролі викладача, Люк мав відповідати як студент. Опівночі він пожбурив підручник біології через усю кімнату. Щось таке перед першою екзаменаційною сесією відчував і я: хотілося все покинути та втекти на край світу. Я підняв книжку й вів далі, ніби нічого не сталося. Та Люк думав про своє, і його розгубленість мене трохи непокоїла.

— Я вибухну зсередини, якщо не поїду звідси бодай на два дні, — заявив він, — а все, що залишиться від мого тіла, заповім медицині. Їх має зацікавити перший людський інкубатор, який вибухнув ізсередини. Уявляю, як лежу на резекторському столі в оточенні молоденьких студенток. У всякому разі, дівчатка розбиратимуть мої тестикули перш ніж мене зариють у землю.

З тієї промови я зрозумів, що моєму другові справді варто провітритися. Я поміркував над цією ситуацією й запропонував йому далі готуватися до екзаменів на природі.

— Терпіти не можу корів, — буркнув він.

Запала тиша. Я не зводив із Люка очей, а він дивився в порожнечу.

— Я