Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

А про руку Лободи сперечалися за годину. Коли вирішили рушати на Київ, і Заєць переконував, що за кермо сяде він.

Нарешті — покотили. Гаряче шосе залишало зелень Нижніх Боків позаду, а Соломія все дивилася у вікно, на кучеряві садки села, які звідси, здалека, здавалися маленькими. Хоч погладити їх, як прохолодне волосся, здавалися вони беззаперечно чистими, затишними, ласкавими.

— Як думаєш — там, у цієї парочки, вимальовується щось схоже на хеппі з ендом? — Заєць намагався говорити з насмішкуватою іронією. Так, ніби знічев'я.

…А там, тимчасом, було отак. До Росі дійшли мовчки. Присіли на теплі камені на Великих Шумах. Віталій вмостився не поряд, а навпроти, аби бачити обличчя Ліни. І розпочав — ніби не мовчали вони дорогою, ніби він просто продовжував найважливішу розмову:

— Як собі хочеш, але знай: Бодько пишеться — Корбут! Моє прізвище. Бо мій син. Ми з тобою кохалися п'ять років тому, якщо комусь цікаво. Брехня лише наполовину, бо я тебе… Сама знаєш, що кохав. Потім, тіпа, посварилися, ти втекла. Просто загубилися ми з тобою, так? І ось — знайшлися. А тепер — встань, йди-но сюди, злякайся в останній раз, але подивися, так краще.

З тряпчаної сумки кольору хакі Вітася витяг згорток. З жовтого пакета з червоним написом «Billa» стирчала ручка м'ясної сокирки. Він розмахнувся, і згорток полетів у бурхливу течію.

— Я, коли повернувся, ну, звідтам, з війни — тут одного ножа втопив. Не подумай, я ним крові не пускав. Але… Що там раніше, до мене, з цим лезом було, не знаю. Привіз — і, знаєш, спати з ним в одній хаті не зміг. Думаю, хай Рось забере, вона все очистить.

Я тебе не морочитиму, не грузитиму, ні, зараз до Бодька вертаємося, але потім, потім — я тобі багато розказав би. Якщо слухатимеш. Слухатимеш?

«Ренуся» в'їжджала у столицю. Спинилися на заправці, Заєць скочив у крамничку по величезний хот-дог, і, нарешті звільнивши Лободі місце за кермом, заходився вгризатися у «радість-гадість», що прискала кетчупом.

Соломія думала про те, що канікули скінчилися, а у видавництві вона зараз редагує ніякий не детектив.

Вона не знала, що незабаром зателефонує той Бонк, ну, чи то бандюк, чи бізнесюк, екс-покровитель Ляболихи. І розпочнеться наступна справа, яку розв'яже Лобода.

2015 рік.

Кіт без чобіт

Частина перша

Тут і зараз — 1

На світлій підлозі біля ліжка застигли криваві плямки. Саме плямки, не плями, бо невеличкі. Й дивні: вони нагадували химерний відбиток пальця. Великого пальця ноги, жіночої.

Ася хотіла перевернутися на лівий бік, аби краще роздивитися ці незрозумілі сліди. І відчула, що не може. Найменший рух народжував біль у м'язах. Кричала спина, скімлило праве стегно.

Вона ковзнула рукою по тілу — місячних сьогодні бути не могло, та звідки ж кров на підлозі? Рука повернулася сухою, чистою. І стало лячно.

«Я прокинулася у себе в ліжку. У піжамі, отже, ввечері, перш ніж лягти — передяглася…»

Ася намагалась оговтатися. Навіщо згадувати оці дрібнички, вона ж не з'їхала з глузду, знає, як лягала спати. Піднялася сходами, тинялася між кімнатою й ванною, прислухаючись, чи не передумає Ромко сидіти з ноутом у холі, чи не вирішить і собі піднятись нагору. Тоді їй нічого не боліло. Й не кривавило. Нічого, нізвідки.

У кімнату через скісне мансардне вікно падало липневе сонце. Всі сили пішли на те, щоб якимось чином піднятися з ліжка. Вона й не думала, що за цю дію відповідає саме спина! Спина, яка, здається, рветься.

Нарешті, спустивши ноги на підлогу, вона змогла побачити джерело дивних плям.

Великий палець правої ступні був розбитим, у засохлій крові. Відбитки на підлозі свідчили: криваві сліди вона залишила, йдучи від дверей до ліжка.

Але ж цього не було! Не можна ж за кілька годин нормального сну забути про знівечені ноги, про те, що увечері боліла спина, бо увечері вона й не боліла!

В Асі зацокотіли зуби. Кімната невеличка, й можна сидячи дотягнутися до туалетного столу, схопити флакон парфумів, пластівці вати. Але навіщо? Чому б не піти у ванну, чого б це заходитися витирати закривавлену ногу, наповнюючи повітря пересолодженим запахом «Опіуму», і тут же ж, ніби крадькома, стирати плями зі світлого ламінату?

Кого боїться вона? Навіщо оглядається, в кімнаті ж нікого? До чого прислухається? Навкруги тиша. Але здається, криваві сліди у цій тиші — лунають. Як тупіт. Чужий, зловісний, невблаганний. Або її власний — безладний, у пропасниці божевілля.

«Встати, якщо сидиш, а не лежиш, уже не так боляче. Зараз, зараз… У туалет, у ванну. Викинути брудну вату, почистити зуби, розчесатися. І… Може, виявиться, що взагалі нічого не сталося? Бо так не буває, аби не пам'ятати, де понівечилася, не буває ж, правда?»

На невеличкій сходовій клітці другого поверху котеджу Ася побачила неймовірне. У всякому разі, ввечері нічого подібного не було. На крутих внутрішніх сходах дві сходинки кудись поділися. Отвір зяяв, крізь нього, крізь металевий скелет каркасу, було видно підлогу, на якій звичним безладом валялося її та Ромчине взуття.

Роман відкрив двері сусідньої кімнати напрочуд тихо. Він, незважаючи на вранішній час, був вдягнутий по-міському, у лляний костюм кольору молочної кави.

— Ромко… А що сталося тут у нас?

— Тобто? Ти що, не пам'ятаєш?..

Асі закрутилася голова. Та ні, їй це просто здалося, цього дурного ранку — просто здалося, що Роман дивиться на неї зі здивованою підозрою. Та відразою?

Так-так, здалося. Ось, усе гаразд. Хлопець усміхнувся.

Проте його розповідь про нічну пригоду не було як надягнути на голову.

Учора Ася пішла спати. Ніби — при повній свідомості. Роман іще години зо дві лишався нанизу, в холі. Пив чай, проглядав усіляке таке в ноутбуці. Пішов і собі спати. Прокинувся від гуркоту. Вилетів до сходів. Клацнув вимикачем.

Дівчина, із широко розплющеними очима, впираючись долонями, намагалася вилізти з незрозумілого провалля у сходах.

— Ти не хотіла, аби я тобі допоміг. Нічого не пояснювала. Взагалі, я не розумію, чого ти пішла серед ночі наниз. І як це при тім треба було чимось гупнути по сходинках, аби зламати їх?

— А я була взутою? Чи, стривай, босою?

— Якось не зауважив. Провів тебе до твого ліжка, переконався, що ти