Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злата йшла стежкою до могили Нестора, та поглядом шукала незнайомця у мантії. Малюк залишився в машині з Олександром. Ігор ж ішов позаду. Навіть не заперечувала, бо так почувалася безпечніше.

Зупинилася напроти, нещодавно встановленого пам’ятника. Ніскілечки не шкодувала, що на надгробній плиті немає портрета Нестора. Так легше, ще жевріла слабка надія на те, що він справді живий.

Ігор зупинився неподалік. Тихо шепотіла молитву, та просила у Бога, аби її коханий залишився живим. Відкидала здоровий глузд, все ще сподіваючись на диво.

Простояла, мабуть, хвилин п’ятнадцять. Всередині все стислося, не могла плакати. Добре, що на очах темні окуляри, боком дивилася по сторонах, але нікого не бачила.

Вирішила не мучити себе, виглядаючи невідомо кого. Повернувшись подалася на вихід, Ігор теж рушив вперед, йшов наперед неї. Наче цього й чекала. Оглянулася, швидким зосередженим поглядом, оглядаючи все довкола, та окрім пам’ятників нічого не бачила. Зітхнувши рушила за водієм. Вийшла з цвинтару, погляд відразу наштовхнувся на той самий автомобіль, що і тоді, коли бачила чоловіка у мантії. В середині все похололо. Здогадувалася, сьогодні він вирішив себе не виказувати. Опанувавши надмірні емоції, подалася до машини.

Всю дорогу оглядалася. Машина повільно їхала позаду них на солідній відстані. Трепет охопив тіло, нервувала та старалася не показувати своїх емоцій.

Лиш вдома гуляючи з Власієм розслабилася. Хоча те, що на місто невблаганно насувалася ніч, напружувало.

Погодувавши сина, погралася з ним та колихала на руках, доки не заснув. Тихо співала колискову, а з голови все ніяк не йшов таємничий візитер. Все ніяк не могла збагнути, хто він, адже в те, що це Нестор, теж не вірила. «Він точно б не ховався в друге». В цьому була переконана. Аби відірватися від гнітючих роздумів, увімкнула кіно на телефоні, скинувши звук до мінімуму. Сюжет не конче відривав, але дивилася, аби тільки не думати про того таємничого візитера.

Очі закривалися, але все ще змушувала себе дивитися. Картина, що разу ставала більше розмитою, а голоси віддаленими.

Прокинулася від цілковитої тиші. Нічна лампа вже не горіла. Злата сонно кліпала очима. Вона чітко пам’ятала, що залишила її увімкненою. Здалося, наче хтось сидить поруч з нею на ліжку. Ще раз кліпнула очима. Зрозуміла не здалося. Здивувалася, адже не відчувала страху, від того, що цей невідомий тут. Звісно трохи лячно, але настирливо вірила, що він її не чіпатиме. Сівши посунулася на подушку, і трохи далі від нього.

— Навіщо ти знову прийшов? — Запитала з докором.

— Я скучив, — як ні в чому не було відповів чоловік, не міняючи пози.

— А я ні. — У пів тону прошипіла Злата. — Я через тебе, відпочити та виспатися не можу. Скоро ходитиму мов мара.

Чоловік шумно видихнув, довго мовчав, а тоді здавлено прошепотів. Голос наче схожий до Несторового, але якийсь спотворений та чужий.

— Це не через мене, а через те, що ти знущаєшся зі себе, та частково з малого.

Злата Розлючено дивилася у спину темному силуету, така заява вивела її зі себе.

— Знаєш, що?!! — Зірвалася трохи голосніше. — Хто ти такий? Яке маєш право засуджувати мене? Якщо тобі щось не подобається, то я тебе у своє життя не просила... — Це моє життя. — Нервово заклала руки на грудях. — Я живу так, як мені зручно, чи не живу взагалі, та тебе це не обходить.

— Будь тихіше. — Невдоволено шепнув чоловік. — Малого розбудиш.

— І в цьому будеш винен ти... — Тихіше відмахнулася Злата.

— Ти нестерпна. — Зітхнув чоловік.

— Яка є. — Прошипіла дівчина, страшенно дратуючись. Відчувала, пришвидшене серцебиття. Переконувала себе, що це від страху.

Повисла не коротка пауза. Злата відчувала, як б’ється її серце. Чула, як тихо сопить Власій. Прислухалася до тиші, та не могла опанувати себе. Контролювати свої емоції, ставало дедалі важче.

— Ти можеш просто вислухати мене?!! — Невідомий візитер говорив шепотом, але в його голосі добре чувся наказ.

— Можу. — Фиркнула. — Але я тебе все рівно не почую.

— Я це вже зрозумів. — Здавлено кинув чоловік. — Що ж, тоді хоч послухай. — Витримавши коротку паузу, продовжив. — Припини знущатися з сина, і тягати його зі собою. Він надто маленький. Йому потрібен затишок та стерильність, а ти тягнеш його в офіс. Де справжнісінький прохідний двір, люди розносять різні бактерії. Це ж знущання з малого. У нього ж є нянька...

Злата стисла зуби від люті. В кожному його слові була правда, сама вона це чудово розуміла. Але він не мав жодного права критикувати її. Він не знав скільки страху вона відчувала, коли Власій знаходився не поруч. Бо ж син ще надто крихітний.

— У тебе є діти? — Зірваним тоном запитала.

Невідомий мовчав. Напевно навмисно, аби полоскотати їй нерви.

— Є. — Нарешті видавив. — Тому не хочу, аби малюк хворів. Діти у такому віці, надто вразливі, і різні інфекції підхоплюють мов губка.

Злата ковтнула ком, що підкотив до горла. Важко видихнула, цей невідомий мав рацію. Але страх за сина, був занадто сильним. Боялася аби за її відсутності, з ним нічого не трапилося. Таки встала з ліжка. Нервово крокуючи до сина.

— Можливо я, б залишила, його на няню, але ти... Я боюся, що ти можеш викрасти його. Твоя присутність тут, неспроста. Ти ж для чогось сюди приходиш?!! Скажи для чого?

Чоловік хмикнув, продовжуючи сидіти на її ліжку.

— Якби я хотів викрасти малого, я б це зробив давно, доки ти мирно спиш.

— Тоді, що тобі потрібно? — Нервово допитувалася Злата вдивляючись у темряву.

— Ви обоє, мені потрібні. І викрадати я вас не збираюся.

Злата вже нічого не розуміла, але й не вірила йому.

— Ти розумієш, що своїми візитами, мучиш мене. Я боюся тебе. Боюся за сина...

Таємничий візитер теж піднявся, і підійшов до колиски Власія.

— Я найменше хочу, щоб ти мене боялася. — Зупинився зовсім поруч.

Від такої близької присутності чоловіка, Холод пройшовся по тілу дівчини. Відступила від нього, й суворо шепотом наказала.