Читати книгу - "Вогонь і крига"

— Я повернувся до Жовтоіклої, взяти ліки для живота, — пробурмотів Вогнесерд.

— Ну то йди й бери, — відповів Білошторм. — А як візьмеш, то побудь корисним котом і принеси нам трохи свіжини. Усе ж зараз гололист — не можна, щоб молоді вояки без діла вешталися табором!

— Так, Білошторме, — нявкнув Вогнесерд. Він повернувся, радий, що уникнув детальних розпитувань, і побіг до кубла Жовтоіклої.

Жовтоікла саме змішувала трави. Перед нею лежало кілька купок листя. Вогнесерд якусь хвилю просто стояв і дивився на медикицьку, не кажучи ні слова. Йому було якось сумно і порожньо після сварки із Сіросмугом. Він ніяк не міг позбутися бажання, щоб оце Плямолистка, а не Жовтоікла, зараз змішувала трави.

Жовтоікла глянула на нього.

— У мене припаси закінчуються. Треба, щоб хтось допоміг мені з поповненням.

Вогнесерд не відповів. Він саме гадав, чи варто поділитися з нею своїми побоюваннями стосовно Сіросмуга, коли вона заговорила, перебивши його думки.

— Здається, на табір напав білий кашлюк, — прогарчала вона, нетерпляче розриваючи сушений листок. — Три випадки сьогодні вранці.

— Прудколап? — запитав Вогнесерд.

Стара медикицька похитала головою.

— Прудколап просто застудився. Кошеня Крапохвістки. Та ще Плямошкур. Наразі нічого серйозного, але нам потрібно зосередитися на тому, щоб коти Клану не хворіли. Із гололистом завжди приходить загроза кашлюку.

Вогнесерд перейнявся її турботами, бо від кашлюку часто помирали кошенята. Жовтоікла знову глянула на нього.

— Чого тобі?

— Та нічого, живіт болить, але неважливо, якщо ти зайнята.

— Сильно болить? — нявкнула вона.

— Ні, — відповів Вогнесерд, намагаючись не дивитися їй в очі.

— Тоді приходь, якщо болітиме сильно, — і медикицька повернулася до своїх трав. Вогнесерд зібрався було піти, але Жовтоікла знову його гукнула: — І простеж, аби Сіросмуг сидів у кублі, гаразд? Він дужий молодий вояк. Якби він більше відпочивав, то вже був би здоровий.

Вогнесерд нервово смикнув хвостом. Вона здогадалася, що Сіросмуг вислизає з табору? Він почекав, затамувавши подих, чи не скаже вона ще щось, але Жовтоікла знову з головою поринула у свої трави, тож Вогнесерд тихцем вийшов із її кубла.

Надворі смеркало, і було зрозуміло, що на полювання зосталося не так і багато часу. Він швидко спіймав землерийку, зяблика і мишу, проте завагався, перш ніж повертатися до табору. Його значно більше хвилював Сіросмуг, аніж те, що скаже Білошторм, якщо він вчасно не додасть трохи свіжини до загальної здобичі. Вогнесерд вирішив: якщо Сіросмуг не хоче дослухатися до розуму, можливо, Срібнострумка захоче.

Вояк заховав свою здобич під коренем дерева і присипав її листям. Уже вдруге за день доводилося повертатися до Сонячних Скель. Дощ, який обіцяв випасти ось уже цілий день, нарешті почався. Краплі монотонно барабанили об листя орляка, поки Вогнесерд спускався схилом до річки.

Навіть крізь дощ запах Срібнострумки неважко було відшукати. Вогнесерд ішов за ним до місця, де побачив їх разом із Сіросмугом. Він насторожено визирнув із хащів на берег. Річка невпинно котила свої темні води, змушуючи Вогнесерда здригатися. Він не мав жодного бажання перепливати її. Його шерсть не була вкрита водозахисним шаром жиру, як у котів Річкового Клану, а гололист не найкраща пора, щоб намокнути.

Зненацька Вогнесерд завмер. Він відчув запах вояків Річкового Клану!

Рудий вояк припав до землі та глянув на протилежний берег, де з-поза вербового гілля вийшла Срібнострумка. За нею йшли двоє котів її Клану, один із них — вояк з масивними плечима і порваними у боях вухами. Вояк із підозрою принюхався до повітря і рушив уперед.

Вогнесерд почув, як у вухах шумує кров. Вояк відчув його запах?

Розділ 15

Дуже, дуже тихо Вогнесерд позадкував у хащі. Вояк Річкового Клану більше не принюхувався, але досі роззирався.

Вогнесерд повернувся і, не підводячись, почав скрадатися геть. Він почув тихий плюскіт у себе за спиною. Кіт пірнув у річку. Вогнесерд озирнувся через плече, його серце гупало у грудях. Крізь хащі він бачив сріблясту голівку, яка швидко рухалась у його напрямку. Срібнострумка! Але де ж іще двоє котів? Він обережно повернувся, дихаючи відкритим ротом. Ані духу їхнього поблизу. Мабуть, пішли. Він знову глянув на Срібнострумку, яка рішуче долала річку. На хвилю Вогнесерд замислився: чи це, бува, не пастка, чи не варто тікати? Але тривога за Сіросмуга змусила залишитися.

Срібляста кицька вилізла на берег і тихенько зашипіла:

— Вогнесерде, я знаю, що ти там. Я чую твій запах! Усе гаразд, Каменешуб і Тінелап пішли.

Вогнесерд не зворухнувся.

— Вогнесерде, я ж не допущу, аби щось скоїлося з найближчим другом Сіросмуга! — в її голосі зазвучало нетерпіння. — Повір мені, заради Зоряного Клану!

Вогнесерд повільно виповз зі схованки.

Срібнострумка глянула на нього, помахуючи хвостом.

— Що ж ти тут робиш?

— Тебе шукаю, — прошепотів він, добре розуміючи, що опинився на ворожій території.

Срібнострумка насторожилася.

— Із Сіросмугом усе гаразд? Йому погіршало?

Вогнесерда роздратувала її турботливість. Він не хотів навіть чути, як вона переймається його другом.

— З ним все гаразд! — прогарчав він, забувши про обережність за люттю. — Але не буде, якщо ви продовжите зустрічатися!

— Я не дозволю, щоб із ним щось сталося! — спалахнула Срібнострумка.

— О, справді? — форкнув Вогнесерд. — І що ж ти можеш зробити для його захисту?

— Я донька провідника Клану, — нявкнула Срібнострумка.

— І це дає тобі владу над батьковими вояками? Ти ж сама ще недавно була новаком!

— Як і ти! — обурено відповіла вона.

— І то правда, — визнав Вогнесерд. — Саме тому я не впевнений, чи зможу оборонити Сіросмуга від гніву його рідного Клану або твого, якщо хтось дізнається про ваші побачення.

Срібнострумка спробувала сердито глянути на нього, але її очі були затуманені почуттями.

— Я не можу не бачити його, — нявкнула вона. Її голос стишився до шепоту. — Я його кохаю.

— Але ж між нашими Кланами і без цього достатньо напруги! — Вогнесерд був занадто лютий, щоб співчувати. — Ми знаємо, що Річковий Клан полює на наших угіддях…

В очах Срібнострумки знову вогнем спалахнув виклик.

— Якби Громовий Клан зрозумів, чому ми це робимо, він би не поскупився на тамтешню здобич!

— І чому ж? — випалив у відповідь Вогнесерд.

— Мій Клан голодує. Кошенята плачуть, бо в матерів немає молока. Старійшини помирають, бо не вистачає здобичі.

Вогнесерд опинився ні в сих ні в тих.

— Але ж ви маєте річку! — заперечив він. — Кожен кіт знав, що Річковому Клану полювати найлегше: у вас і риба з річки, і дичина з поближніх лісів.

— Цього замало. Двоноги забрали наші землі