Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Спустившись донизу мимоволі повертаю голову ліворуч. На підлозі в холі валяється закривавлений чоловік. Навколо нього ланцюгові пси Марата. Відразливе своєю дикістю видовище! Таке хіба що у фільмах можна побачити. Я завмираю. Ніхто з німого кіно, що виникло, не розуміє, що робити. Зависли всі. Але ненадовго. Парочка чоловіків, яка спробували рушити в мій бік, завмерли, дивлячись кудись поверх моєї голови. Обертаюся і піднімаю погляд. Марат стоїть зверху сходів і глузливо дивиться на мене.

- Тепер мені доведеться тебе вбити! - серйозність у голосі губиться від виразу очей.

Він явно знущається і його ні краплі не бентежить побита людина на підлозі.

- Серйозно?! Тобі смішно? - мізки відмовляють геть та я кидаю в нього єдине, що було в руках.

Сумочка не долітає до поставленої мети три сходинки. Від розчарування гарчу. Гарячково оглядаюся на всі боки. Чим би ще в нього запустити? Погляд натикається на невеликий камінь, яким ще недавно робітники підпирали вхідні двері. Піднімаю і кидаю в Марата. Одна сходинка до мети. Але не суть. Від моїх дій очманіли всі. Навіть я. Навіть Марат, який з місця не зрушив! Якийсь дуже ініціативний охоронець підбіг до мене і заламав руки за спину.

- Ти зовсім охренів? - незважаючи на страх, що виник, здаватися я не збиралася.

- Руки від неї прибрав! - зловісно пролунало зверху. 

Сталь у голосі вловили всі. Найсміливіший моментально звільнив мене. Вмирати так із музикою! Повертаюся та б'ю того між ніг. Від стогону пораненого звіра навіть мені стає не затишно. Треба бігти! Периферійним зором помічаю кивок Марата. Одразу два його цербери перекривають вихід із влаштованого мною цирку, блокуючи двері на свободу.

- Ава, ти де пульт від своїх мізків залишила? - самій би знати, - Ти як зібралася додому добиратися, блаженна?

Марат ліниво спускається на кілька сходинок і повільно підіймає мою сумочку. Демонстративно махає нею. Ідіотка! Гроші, телефон, ключі від квартири - все в нього в руках.

- Поверни, будь ласка! - до мене почала доходити вся хиткість мого становища.

Одна в будинку серед незнайомих мужиків, одного з яких напередодні жорстоко побили. Але ж Марат не зробить мені нічого поганого! Адже так?

- Обов'язково! Але спочатку тобі варто усвідомити, де та як можна себе поводити, - підходить та, грубо схопивши за лікоть, виводить на вулицю до машини, кидаючи наостанок вказівку, - Закінчуйте тут.     

Що значить закінчуйте? Запитати поки що остерігаюся. Здається, я й так уже перевищила ліміт його терпіння.

- Ще раз викинеш подібне - пошкодуєш! - тихо каже, вирулюючи з селища, - Ще раз підвищиш на мене голос, навіть наодинці - пошкодуєш! - спокійно, не загрозливо, але від того, як це сказано, тремтіння пробирає до кісток.

І я вірю! Пожалкую! Дивно, що досі Марат був такий поблажливий до мене.

- Пробач! Не знаю, що зі мною відбувається останнім часом. Зазвичай я не така..., - запинаюся, бо не хочу себе обзивати при ньому.

- Істеричка? - великодушно підказує він.

- Імпульсивна, - швидко підбираю нейтральний прикметник.

- Ну так! Ну так! - усміхається, - Тримала б ти, Ава, свої імпульси при собі. Не всі такі добрі, як я.

- Ти добрий?! - нічого собі в нього уявлення про цю людську якість!

- Злим ти мене ще не бачила, - і знову ця його проста констатація факту, проти якої, можливо, і можна посперечатися, але щось не хочеться.

- Марате, а що буде з тим чоловіком? - наважуюся я.

- Нічого з ним не буде.

- А за що ти так із ним?

- У справі, Ава. Забудь!

У місті Марат проїжджає поворот до мого будинку.

- Куди ти мене везеш?

- У рабство! - каже на повному серйозі.

- Не смішно!

- Ти бачиш, що я сміюся? - кидає на мене награно здивований погляд.

- Я хочу додому, Марат. Будь ласка, - на мій жалібний голос, він лише байдуже кидає:

- Мене зараз мало хвилює, що ти хочеш.

Хіба не можна поводитися по-людськи? Обов'язково грубити? І, знову, я вся на голках. Напружувала невідомість. Що він задумав? Мою витівку він так просто не спустить. От тільки дивилася на його незворушне обличчя та розуміла - нічого він мені не зробить. Злий на мене, це так! Переборщила я, не сперечаюся. Але зараз мені було так непередавано приємно просто сидіти поруч і безперешкодно дивитися на нього після майже двотижневого ігнору.

Приїхали ми до сумнозвісного "Атлантісу". Марат нахабно, в'їхавши на бордюр, зупинився майже біля самих дверей ресторану. Звісно, хто посміє зробити йому зауваження?!

- Сиди в машині! - віддає команду, як собачці. 

Ну так, звісно! Не збираюся слухняно чекати його. Особливо після кинутого наказу. Але, мабуть, доведеться. Поки діставала свою сумочку із заднього сидіння, з мого боку біля машини намалювалася значна фігура охоронця. Вирішивши все ж перевірити, я штовхнула дверцята.

- Будь ласка, залишайтеся всередині.