Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

***

З часом відбувалося щось дивне. Коли Ася проводила заняття у сьомої групи, вони проходили так швидко. Мабуть, річ у тому погляді, під яким почувалася, мов на крилах, а серце співало від щастя. Однак коли Андрія не було поряд, час зупинявся. Здавалося, що проміжки між їхніми зустрічами стають все довшими.

Їй вдавалося поводитися природно, не показуючи своїх емоцій та почуттів привселюдно. Незворушність стала для дівчини девізом.

Жовтень приніс посилення карантинних обмежень, а з ними й дистанційне навчання. Тепер заняття проводилися онлайн і можливість бачити Андрія наживо зникла. В душі поселилася гірка пустота, мучила апатія. Станіслава помітила, що трохи схудла.

Ситуацію покращив приїзд кузини Насті, у якої достроково почалися осінні канікули. Довелося розважати сестру, показуючи визначні пам'ятки міста у вільний від роботи час. За одно й сама відпочивала, бо Ліля через кілька днів після їхнього походу в клуб повернулася до Польщі.

Після однієї з прогулянок Настя в емоціях пообіцяла собі, що обов'язково буде навчатися у чудесному місті лева й ніде інакше. Ця звістка надзвичайно втішила Асю, яка почувалася дуже одинокою у цьому великому місті.

Звичне навчання поновилося аж у листопаді. Станіслава так раділа, що має можливість бачити свого коханого студента, що довелося перші кілька днів носити маску, аби приховати задоволений вираз обличчя.

День проходив за днем, а в їхньому житті нічого не змінювалося. Нестерпна туга в серці лише зростала, попри всі сподівання, що кохання мине з часом. Судячи з усього Андрій відчував те ж саме, бо в його погляді була помітна неприхована печаль. Втім своїх спроб завести з Асею стосунки хлопець не полишав. Писав часто і після кожного заняття заводив розмову про їхнє можливе майбутнє. Ася, пам'ятаючи всі перешкоди, вдавала, що їй до того немає ніякого діла. Однак очі ж не брешуть. Викладачка ледве трималася на ногах, коли він стояв поряд.

Чим менше днів залишалося до кінця семестру, тим більш сумним ставав Карпенко. Здавалося, що він от-от опустить руки й більше не подивиться на Асю отим своїм поглядом. І вона боялася його втратити, хоча студент їй і не належав, якщо розібратися.

Тридцятого грудня, в останній день навчального семестру, в Станіслави на душі з'явився відчай. Мало того, що попереду мало бути три тижні розлуки, так ще й якесь дивне передчуття чогось нехорошого не давало спокою.

Після практичного заняття у сьомої групи, нервуючи збирала видрук, книжки та папери. Знала, що трапиться далі.

– Станіславо Вікторівно...

Голос пронизав тіло та змусив приховати тремтіння рук. Ася повільним рухом поправила волосся та підвела голову. Серце билося несамовито. Хлопець, як завжди мав привабливий вигляд – одягнутий у все чорне, акуратно й просто пострижений, але йому пасувало. Чорне коротке пальто одягнене, проте ґудзики студент залишив розстебнутими.

«Мабуть, вийде з університету, тоді застібнеться, холодно ж.» – подумала Ася й видушила з себе силуваний усміх.

– Так?

– Підпишете журнал?

Андрій не зводив з неї пронизливого погляду.

– Звісно, давай... те... – запнулась Ася.

Швиденько розписалася в журналі, віддала його Андрієві, усміхнулася й побажала веселих свят. Хлопець мовчки стояв далі. На його обличчі не відбивалося ніяких емоцій. Лише дивився отим своїм поглядом. Поводити себе незворушно ставало дедалі важче. Прикидатися, що їй байдуже до хлопця та його вчинків, доводилося з останніх сил.

– Асю... – мовив і зробив крок вперед. Ноги у дівчини підкосилися.

«Не треба! – кричало її нутро. – Я не витримаю!»

– Андрію, припиніть, – продовжила збирати свої речі, опустивши голову, – ми з Вами все вже давно обговорили. І дотримуйтесь субординації, ви ж староста, як-не-як, маєте приклад подавати.

Андрій так міцно стис щелепи, що зуби заскрипіли. Проте Ася нічого не почула, загубившись поміж своїх відчуттів. Їй здавалося, що от-от упаде прямо під ноги своєму студентові.

– З прийдешнім, Станіславо Вікторівно, – голос хлопця став хриплим, але не сердитим, – я б хотів... а втім... Будьте щасливі!

Андрій розвернувся й пішов, не оглядаючись. Ася дивилася йому в спину, намагаючись закарбувати образ хлопця у свої пам'яті, адже вони знову зустрінуться аж через три тижні. Довгі, нестерпні три тижні. Літом він щодня надсилав їй повідомлення, а зараз навіть і не знала, писатиме чи ні.

І що він хотів? Щось хотів та недоговорив...

Коли хлопець сховався за дверима, втомлено впала на стілець та закрила обличчя руками. Ну і як її угородило закохатися у свого студента?

– Пальто таки не застебнув... – поглянула у вікно. Андрій, мов той вихор, швидко спустився засніженими сходами, підійшов до чорного автомобіля, який за мить до цього блимнув помаранчевим світлом, та заховався всередині. А через кілька хвилин і авто на стоянці не стало. Він поїхав геть. Тоді Ася вже дала волю сльозам. Не стримуючись, забрала речі, занесла їх на пусту кафедру. Взяла темно-синє пальто, шкіряні рукавички, зв'язаний бабусею шарф й відправилась додому. Сьогодні ввечері вона збиралася на потяг, щоб уже завтра зустрітися з великою родиною за святковим столом.

Квартира зустріла дівчину холодом. Навіть прикрашена дорогόю гірляндою ялинка не додавала їй теплоти та затишку. Валізи, набиті речами та подарунками, стояли готові до подорожі. Повечерявши, вимкнувши опалення та перекривши воду, Ася викликала таксі й за пів години до відправлення уже була на залізничному вокзалі Львова.

Сиділа в залі очікування й відтворювала у своїй пам'яті образ Карпенка. Коротке пальто зі зведеним коміром, гольф під шию, джинси, звужені внизу, кросівки, все чорне. Світло-русе волосся, темні брови, сірі очі з важким поглядом, соковиті губи. Згадувала той єдиний поцілунок, якого хлопцеві вдалося увірвати.

Ася раптом зрозуміла, якби він зараз опинився перед нею й попросив залишитися, нікуди б не поїхала. Чекала магії й... даремно. Оголосили посадку на потяг. Дива не відбулось. Ну і як тут вірити в новорічні чудеса?