Читати книгу - "Таємна зброя"

вірити в просту реакцію друга. Це радше відстрочення, передишка. Мені не треба шукати пояснень, коли я відчуваю це так само ясно, як відчуваю ніс, приліплений до обличчя. Мене злить, що я один це відчуваю і весь час цим терзаюсь. Мене злить, що Арт Букайя, Тіка чи Деде не розуміють: щоразу, коли Джонні страждає, опиняється у в’язниці, хоче накласти на себе руки, підпалює матрац чи бігає голяка коридорами готелю, він розплачується і за них, вмирає за них. Не знаючи цього, а не як ті, що виголошують гучні промови на ешафоті чи пишуть книжки, щоб викривати пороки людства, або грають на фортепіано з таким виглядом, наче очищають світ від усіх гріхів. Не знаючи цього, нещасний саксофоніст, з усім, що в цьому слові є смішного, нікчемного, — ще один серед стількох нещасних саксофоністів.

Погано те, що якщо продовжуватиму в такому ж дусі, то напишу більше про себе, ніж про Джонні. Я◦починаю сам собі здаватися євангелістом, і це мене зовсім не тішить. Вертаючись додому, подумав — із необхідним для віднайдення упевненості цинізмом, — що у своїй книзі про Джонні я лише побіжно, стримано згадую патологічний бік його особистості. Я◦не вважав за необхідне пояснювати людям, що Джонні думає, що блукає полями, заповненими урнами, чи що картини рухаються, коли він на них дивиться; зрештою, це навіяні марихуаною химери, які щезають після дезінтоксикації. Та можна сказати, що Джонні лишає ці химери мені в заставу, кладе їх, як хустинки, мені до кишень, доки не надходить час їх забирати. Гадаю, я єдиний, хто їх витримує, з ними співіснує і їх боїться, і ніхто цього не знає, навіть Джонні. Не можна зізнаватись про це Джонні так, як зізнаєшся в таких речах направду великій людині, маестро, перед яким ми стаємо на коліна у сподіванні на пораду. Що це за світ, який мені довелося звалити на себе, наче якийсь тюк? Який з мене євангеліст? У Джонні немає ні крихти величі, я це знаю, відколи з ним познайомився, відколи став ним захоплюватися. Мене це вже давно не дивує, хоча попервах мене бентежила ця відсутність величі, може, тому що це вимір, який ти не готовий застосовувати до першого-ліпшого, особливо до джазменів. Не знаю, чому (не знаю, чому) якоїсь миті я повірив, що в Джонні є велич, яку він з дня у день спростовує (чи ми спростовуємо, і насправді це не одне і те саме, бо — будьмо чесними — Джонні є наче привидом іншого Джонні, яким він міг бути, і той інший Джонні сповнений величі; а привидові, здається, бракує цього виміру, хоча він у ньому є і проявляється з негативного боку).

Я◦це кажу тому, що всі спроби, які робить Джонні, щоби змінити життя — від невдалої спроби самогубства аж до марихуани, — є такими, яких і варто було сподіватись від когось, хто настільки позбавлений величі, як він. Гадаю, через це я захоплююся ним ще дужче, бо він направду є шимпанзе, який хоче навчитися читати, бідакою, який буцається лобом об стіну, але ні в чому не переконується, і знову починає все спочатку.

Якщо одного дня шимпанзе береться читати — це повна катастрофа, розгул, рятуйся хто може, і я перший. Це жахливо, що людина, позбавлена величі, так кидається на стіну. Він усіх нас звинувачує ударом своїх костей, розтирає на порох першою фразою своєї музики. (Мученики, герої — нехай, в них ти певен. Але Джонні!)

Послідовності. Не знаю, як сказати краще: це як начало, з якого раптом починаються жахливі чи ідіотські послідовності в житті людини, і невідомо, який закон поза класифікованими законами визначає, що після певного телефонного дзвінка відразу ж приїде сестра, яка живе в Оверні, чи збіжить молоко, чи ми з балкона побачимо хлопця під колесами авто. Це як у футбольних командах чи керівних органах — може здатися, що доля завжди призначає якусь заміну, коли її підводять основні гравці. Саме так нині зранку, коли я досі ще тішився, бо знав, що Джонні Картер здоровий і веселий, мені терміново телефонують у редакцію. Телефонує Тіка і повідомляє, що в Чикаго щойно померла Бі, молодша донька Лен і Джонні, і що Джонні, ясна річ, наче збожеволів, і було б добре, якби я прийшов підтримати друзів.

Я◦знову піднімаюсь сходами готелю — скільки їх уже було за час моєї дружби з Джонні — і застаю там Тіку, яка п’є чай, Деде, яка намочує рушника, Арта, Делоне і Пепе Раміреса, які тихо обмінюються останніми новинами про Лестера Янга, і Джонні, який лежить непорушно на ліжку з рушником на лобі із цілком спокійним і навіть зневажливим виразом на обличчі. Я◦одразу ж ховаю до кишені співчутливу міну та обмежуюсь тим, що міцно тисну йому руку, закурюю сигарету і чекаю.

— Бруно, мені болить ось тут, — каже Джонні за якийсь час, торкаючись рукою того місця, де має бути серце. — Бруно, вона була, як білий камінчик в моїй руці. А◦я всього лишень нещасна жовта шкапа, і ніхто, ніхто не висушить моїх сліз.

Усе це сказано урочисто, майже речитативом, Тіка дивиться на Арта — і обоє поблажливо кивають, скориставшись із того, що обличчя в Джонні накрите вологим рушником і він не може їх бачити. Особисто мені огидні дешеві фрази, але все, що сказав Джонні — якщо не брати до уваги, що я, здається, десь це читав, — прозвучало так, наче заговорила маска, порожня всередині, ні на що не придатна. Підійшла Деде з іншим рушником і поміняла йому компрес, і поміж тим я зміг розгледіти Джонніне обличчя. Воно було попелясто-сіре, з перекошеними устами і міцно стуленими, аж зморщеними, повіками. І як завжди буває з Джонні, все стається не так, як ти сподівався (Пепе Рамірес, який не дуже добре його знає, досі не може оговтатися від несподіваності і, гадаю, скандальності того, що сталося), бо за якусь хвильку Джонні сів на ліжку і став батькувати: поволі, цідячи кожне слово, а потім видаючи його, як з розтруба. Він кляв усіх відповідальних за запис Amorous, ні на кого не дивлячись, але пришпилюючи нас, як кузьок до картону, однією лиш неймовірною непристойністю своїх слів. І так хвилини дві він лаяв усіх причетних до запису Amorous: спочатку Арта і Делоне, потім мене (хоча я…), і закінчивши Деде, всемогутнім Господом Богом і тією курвою мамою, що породила всіх без винятку. І це, і ще ті його слова про білий камінчик насправді були заупокійною молитвою за маленькою Бі, яка