Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Виспалася?
Я трохи припіднялася на ліктях, вдивляючись в ту частину спальні, де приблизно стояв колишній. Але безрезультатно. Я навіть обрисів його фігури не бачила, настільки було темно. Тільки чула неподалік його важке дихання, ніби він біг кілька кіломерів, щоб навідатися до мене.
Відчувала його деревно-терпкий запах парфумів, який увірвався в мої легені і тепер спокійно міг виконуввати функцію кисню. Я не могла надихатися ним. Мій нюх жалібно тріпотів в надії вирвати ще шматочок такого п'янкого аромату. І ще. Принаймні зовсім трошки... Мені хотілося підійти до Діми, обійняти його міцно і на мить забутися, закритися від усього світу, насолоджуючись теплом його тіла. Таким рідним і заспокійливим теплом.
Та що це зі мною. Від сну ще не відійшла, чи що? Струснула головою. Подумки наказала взяти себе в руки, а не ганебно розтікатися калюжкою перед Дімою. Годі принижуватися. Він мене кинув. Він насильно утримує мене біля себе. Він — небезпечний бандит, який легко скрутить мені шию, якщо знадобиться.
— Котра зараз година? — запитала хрипким після сну голосом, проігнорувавши Дімине запитання. — Скільки я проспала? Мені потрібно подзвонити.
Колишній все так само продовжував стояти в темряві, а я вагалася від такої переваги. Ніби маніяк з-за кущів підглядав за нічого не підозрюючою жертвою. Він-то напевне знав, де я знаходжуся, а я лише могла тільки здогадуватися.
— Година пізня, — колишній недобре гмикнув, — до кого ти зібралася дзвонити? Тут тобі не поліцейська дільниця, де належить один телефонний дзвінок. І не готельний номер з прислугою, де ти можеш роздавати вказівки.
І до чого цей напад сарказму? Ніби я сама не помітила, де знаходжуся. Добре, що він не бачив, як я в темряві закотила очі.
— Сестрі, щоб не хвилювалася за мене. Пам'ятаєш Міру? — пробурмотіла, завюачливо промовчавши про сина. — Або, краще Олені, тій, що була зі мною.
В першу чергу, я турбувалася, як там Єгорка. Якщо Мірося ще дасть собі раду, то синочок може злякатися, що мене так довго немає. Та й помічниця... Уявляю, у якому невіданні Олена зараз перебуває. Раптом бандити мене вже вбили, а вона сидить з дітьми і спокійно чекає мого повернення додому?
Діма не відповів, нестерпно розтягуючи мовчазну паузу. Я стиснула зуби від липкого страху, що проникав у душу. Наче маленька дитина, яка прокинулася вночі і побачила в темному кутку жахливе чудовисько, і чекає, коли ж воно її з'їсть. Але воно не поспішає, на повну смакуючи жах в дитячих очах.
Вочевидь, колишній розуміється на тортурах. Особливо в психологічних. Повільно втягнувши велику порцію повітря, я вже зібралася щиро благати про дзвінок додому, як Діма, ніби прочитав мої думки, поблажливо промовив:
— Гаразд, зателефонуєш з мого телефону. І тільки спробуй щось учинити, — з погрозою в голосі додав він, — тобі не жити. І я не жартую.
Насилу проковтнула в'язку слину. Чомусь я була впевнена, що він точно не блефує.
— Я зрозуміла, Дім.
Тихий шурхіт і кімнатну темряву розсікло світло від Діминого мобільного, і я нарешті побачила його. Весь розпатланий, брудний, губа розбита, світла футболка заплямлена темно-багряними розводами, і без жодних сумнівів, це була не фарба або залишки кетчупу. Я могла би дати руку собі відтяти, що це була кров. Сто відсотків це була кров. Невже він з кимось побився?
Колишній, помітивши моє розглядування, швидко перетнув кімнату і протягнув віджет.
— Один дзвінок. І без дурниць, — з натиском повторив він.
— Я і з першого разу добре розумію, — мимоволі пирхнула від його вказівки.
— Я щось не помітив подібного. Міша розповів, як ви з подругою влаштували втечу із Шоушенка, незважаючи на заборону.
От же ж Міша... Не зміг, щоб не поскаржитися на нас своєму господареві. Побігати його, бідного, змусили.
Я ніяк не прокоментувала слова Діми, просто мовчки простягнула руку за телефоном. Поспіхом набрала вивчений напам'ять номер помічниці і терпляче чекала, коли ж мені дадуть відповідь. Колишній натиснув пальцем на гучномовець.
Боїться, що я проситиму про допомогу? Чи бовкну щось заборонене? Дарма. Цього разу я не збиралася ризикувати. Головне, переконатися, що з рідними все гаразд.
Тільки помічниця не поспішала відповідати на незнайомий номер.
Я вже хотіла повернути телефон Дімі, як на останньому гудку почула втомлене:
— Я вас слухаю.
— Олено, — радісно стріпнулася від рідного голосу, — це я...
— Злато? — помічниця голосно скрикнула, ніби до кінця не повірила своїм вухам. — Злато, це ти? Ти жива? Вони тобі щось зробили? А цей Діма...
— Олено, — різко перебила її, аби тільки та не бовкнула зайвого. — Просто послухай і не став запитань. Ок?
— Ок... вони нас чують? Так?
Зустрівшись з попереджувальним поглядом Діми, я швидко випалила:
— Зі мною все добре. Чесно. Не хвилюйся. Я незабаром повернусь... Якщо потрібні гроші, ти знаєш, де вони заховані в квартирі. А ти... ти головне прослідкуй за Міросею і... кгхм... — ледь чутно додала:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блогерка для бандита, Джулія Рейвен», після закриття браузера.