Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Сергій Степанович жартує так, — намагаюся згладити, — бачиш, він думає, що я теж нічого не роблю. Давай...

Приголомшено дивлюся вниз, бо тепер дідуган і мені стукає палицею по нозі.

— Тебе годували в цьому, притулку, а тепер що? Невдячний! Тепер речі чужі береш. Ти в мене працювати будеш і людиною станеш!

— Я сам себе годувати можу! — скипає Ваня.

— Не потрібно годувати себе самого, — заводжу знову і намагаюся в очі йому зазирнути, — зараз Матвій у відпустці, але я зателефоную Аллі...

— Я не повертаюся туди!

Він схоплюється, так блискавично, що стілець від нього відстрибує і мене зачіпає. У Вані ледь пара з вух не йде, такий він навстобурчений. Трусить кошлатою головою. Русяве, злегка хвилясте волосся, настільки густе й пишне, що рука так і тягнеться погладити копицю. Але його занадто багато, хлопчику терміново потрібна стрижка.

— Не повернуся! — кричить він. — І працювати піду!

— Мені здається, зараз у дитбудинку краще стане, — намагаюся переконати його, але ненав'язливо. — І я зможу допомогти, тільки...

— Сиротам багатії не потрібні, — дивиться на мене вперто, але, слава богу, не злобно.

Я мимоволі посміхаюся, злегка нахиляюся і кажу змовницьки, мало не пошепки:

— Сироти, знаєш, теж багатіями бувають, — і підморгую.

Завмерлий Ваня дивиться на мене розгублено, ніби йому ніколи таке й не спадало на думку.

Яке козенятко миле.

Серце в мене калюжкою розтікається. Чому такий маленький він на вигляд, хоча вже чотирнадцять?

— Ти щітку в руках тримати вмієш? — крекче Сергій Степанович, відсуваючи мене вбік.

— Ще чого! Умію!

— От і чудово, — задоволено стукає палицею по плитці старенький. — А мені маляр якраз знадобиться. Кімнату тобі дам. Тільки в холодильник без дозволу не лізти!

І вусами своїми кущистими рухає, як пронирливий хитрий тарган!

Усі мої спроби повернути ситуацію, що склалася, в інший бік провалюються. Петренко ледь помітно киває дідусеві і поліцейські залишають магазин. Усе зрозуміло, вони в кишені у Сергія Степановича.

А мені самій нікуди прилаштувати чи забрати козенятко.

Отримую ще раз палицею по нозі, тому змушена припинити бурхливі розпитування Скруджа про те, як він збирається піклуватися про проблемного підлітка.

Угу, тому що піклуватися цей паршивець і не збирається. Отримав дармового коня і радіє.

У Вані є мобільний телефон, тому я силоміць вбиваю туди свій номер і саму себе набираю.

Він обертається на мене, коли Сергій Степанович тягне його до виходу.

— Бувай, — майже одними губами вимовляє підліток.

— Я прийду завтра в гості, — відповідаю серйозно, хоч і зберігаю усмішку.

Кожен удар серця осідає тягарем, і всередині пилом накопичуються жалість та наснага одночасно, коли спостерігаю, як він перебирає худими ногами, слідуючи за згорбленим старим. Я обов'язково прийду.

— // —

У суботу зранку справ так багато, що й носа нема коли втерти, тож приповзаю до "конференц-зали" неабияк втомленою.

Підготувала себе морально до зустрічі віч-на-віч із Кулаковим, але щось броня вже тріщить, коли до дверей підходжу.

За десять хвилин можна видихнути спокійно, бо столична Величність поїхала, і сьогодні на обговоренні не з'явиться.

Ага, спокійно.

Щось тільки більше нервувати починаю. А раптом взагалі поїхав?

Можна радіти. Але думка, що більше ніколи не побачу його наживо, кислотою просочується в усі роздуми до кінця дня.

Попутно вирішуємо містечкові битви. Церковний хор оголосив бойкот селищу після грандіозного концерту. Їх, виявляється, навіть на розігрів не покликали. Рок-зірка Єгор Лін — ворог номер один. Досить кумедно, враховуючи, що красеня Єгора зазвичай усі обожнюють, і він відповідає взаємністю.

Музикант тепер шукає способи загладити провину.

Кулак повертається до вечора. Не помітити його Куліннан неможливо, а коли входжу до Готелю, він залишає кафе-їдальню з якимось моторошним на вигляд мужиком.

Уперто йду до стійки ресепшена, але не тому що хотіла необхідне там дізнатися. А тому що діра над ребрами раптово важить тонну, і боюся не дотягну себе сходами навіть до другого поверху.

Діра не може ж бути важкою? Вона ж порожня.

Взагалі, варто було б ретируватися, бо Кулаков разом із мужиком теж біля стійки зупиняються.

Так, варто було б подумати, але для цього треба мати те, чим зазвичай люди думають.

Панічно намагаюся нафантизувати, що запитати в адміністраторки. Рятує телефон, то й копаюся в ньому.

Моторошний мужик збирається в Готелі оселитися на кілька днів.

Чудово-пречудово, Васильків — тепер регіональна філія братви кулаковських.

Засинайте спокійно, містяни.

Виявляється, я просила фен кілька днів тому, і тепер Світлана Федорівна дістає його з-під столу. Виглядає все так, ніби я реально для фена до стійки підійшла. Так що, хоч якась радість. Адекватною людиною здаюся!

Кулаков виявляється в мене за спиною, коли розвертаюся з пакетом у руках.

Смикаюся такою пружиною, що ніяк таке не приховаєш і не переграєш.

— Що там було сьогодні?

Тон, як завжди, на межі. Цікаво, він розслабляється колись?

Поганий, поганий поворот думок. Тупик.

— Нічого особливого, — знизую плечима. — Анатолій Іванович, до речі, сказав, що інспекція тільки через понеділок приїде тепер.

— Я знаю.

Ну так, чи є взагалі межа тому, як усе розтягується? Я посивію до моменту, коли... коли....

Не знаю, що буде. По справедливості, у будь-якому разі треба получити кошти-гарантії від Кулакогва для будівництва нового дитбудинку, якщо що. Але це громада має офіційно зробити.

— У тебе масло під машиною розтеклося, — каже таким тоном, ніби я його тачку зіпсувала.

Що, підкладав бомбу під мій "Ніссан" і не зміг пропустити мою недбалість?