Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс "

Настя 

Проходжу під пильним поглядом Артура. Відчуваю, як він вривається у мене своїми очима. Мені стає дуже гаряче, тіло починає тремтіти.

 - Доню, де ти так довго ходиш? Ходімо, потрібно сідати за стіл.

 - Я...

 - Ми пізніше поговоримо.

 - Мам, я вимию руки і повернусь.

 - Добре, тільки швидко. Ми всі дуже зголодніли, доки тебе чекали.

Закриваю двері у ванну кімнату і сповзаю по них, ховаючи обличчя руками. 

" Боже, що мені робити? "

Моє серце розривається, ледь себе стримую, щоб знову не розплакатись.

 - Мила, ти ще довго? Вечеря охолоне.

Каже біля дверей мама.

 - Іду!

Швидко зриваюсь, вмиваю обличчя і руки, та дивлюсь у дзеркало.

" Це я у такому вигляді, прийшла? "

Очі трохи припухлі, туш потекла. А ще сьогодні зранку, була така щаслива і так старалась над цим макіяжем. Вмиваюсь гелем для обличчя, щоб змити залишки туші і наношу трохи тонального крему. Ховаю припухле і почервоніле обличчя, а тоді виходжу.

Помічаю, що всі вже сидять за столом. У нас стіл невеликий. Мама з батьком Артура - сіли поряд, а моє місце - біля нього. Поки йду до столу, то здається, що серце вистрибне з грудей. Сідаю біля Артура і стараюсь не доторкнутися до нього. Адже ми сидимо досить близько. Але не все, так просто. Від хвилювання, випадково скидаю виделку. Опускаюсь, щоб її дістати і він теж. Коли наші руки торкаються, мене наче струмом пробиває. Бачу його темно - карий погляд, який стає чорним. Зриваюся і випалюю.

 - Я візьму іншу!

Біжу на кухню і тільки зараз, видихаю. Відчуваю, як обличчя палає, серце тарабанить і я віддихуюсь, наче кілометр пробігла. Кидаю виделку у мийку і включаю воду. Чую позаду себе кроки і боюсь обернутись. Бо кожною частиною тіла, відчуваю, хто у мене за спиною. Шум води перебиває стукіт мого серця. А я і далі стою, не наважуючись обернутися. Відчуваю його теплий подих на шиї.

 - Настя, де ти була? Я хвилювався.

Мовчу, ком у горлі.

" Що мені йому сказати? Я не вмію брехати. "

 - Скажи хоч щось, не мовчи.

 - Що ти хочеш, почути?

 - Хоч щось... Наприклад те, що сказав Вадим, правда?

" Вадим? "

Різко обертаюсь до Артура і бачу, як він близько стоїть. В ніздрі вдаряє його деревний аромат, який заставляє всі клітини тіла тремтіти. Ніколи не думала, що можу так на когось реагувати.

" Що він міг, йому сказати? "

Тому, щоб не пояснювати брехні Вадима. А я впевнена, що він збрехав, кажу далі.

 - Артур, не знаю, що тобі казав Вадим. І мені того знати не хочеться. Але ми не зможемо бути разом. Тепер ти сам, те розумієш. Адже станемо зведеними братом та сестрою.

Сама не розумію, що кажу. Бачу, як від моїх слів, появляється біль на його обличчі. А тоді, він гірко усміхається.

 - Ні, я не розумію. Але тепер знаю, що все правда. Ти так поводилась, щоб порозумітися і майстерно все приховувала.

Тоді він починає реготати. Так гучно, а мені лише плакати хочеться. 

" Не розумію, що він верзе?!

До нас вривається мама з батьком Артура.

 - Що таке діти?

 - Марино, ваша донька така дотепна! Ви собі навіть, уявити не можете!

 - О, я бачу, ви подружились.

Каже батько Артура.

 - Ще й як. Ми стали дуже близькими. Скажемо так, "порозумілися", правда "сестричко"?

Від його "сестричко", серце стискається. Помічаю, як з обличчя Олега Антоновича сповзає усмішка, він щось підозрює і дивиться на Артура.

 - Сину, що з тобою?

Я думала, що після моїх слів, Артур піде. Розуміла, що від того, легше не стане. Але хоча б, не буду бачити той темно - карий погляд, від якого залежна. Але ж ні, він залишається. Ми сидимо за столом. Бачу, як грає : усміхається, жартує. А у мене шматок їжі в горло не лізе. Появляється гіркота, я ледь тримаюсь, щоб не крикнути.

" Досить! "

Помічаю, як мама задоволена сьогоднішнім вечором. Вона ж то не знає Артура і справді думає, що він справжній. А ось Олег Антонович, схвильований. Думаю він розуміє, що щось не так.

 - А коли весілля, батьку?

Я закашлююсь, а він задоволено усміхається.

 - Ем, якщо Марина погодиться, то навіть і завтра.

І ніжно цілує мамину руку, а вона йому мило усміхається.

 - Не знаю... Весілля? Хіба у нашому віці, воно потрібне?

 - Марино, давай розпишемось і посидимо десь з дітьми у кафе, та й по всьому.

 - Батьку, ну хіба ж, так можна? 

Вимовляє Артур і я розумію, що зараз буде повний "крах".

 - Ти що, навіть матір на весілля не запросиш?

І тут, всі замовкають. Мама прокашлюється, а Олег Антонович зло коситься на сина.

Я то розумію, що Артур так повидиться через те, що я зробила йому боляче. Але, як сприймуть все мама та його батько, уявлення не маю.

 - Артур, припини! І нам, напевно вже пора.

А тоді, ніжніше звертається до матері.

 - Марино, можна тебе на хвилину?

Вони виходять, а я боюсь голову підняти.

 - Я тебе недооцінив, "втікачко". Але якщо ти думаєш, що будеш спокійно жити, то помиляєшся! Знай, коли наші батьки надумають жити разом, а знаючи мого батька, то надумають швидко.

Нахиляється нижче. У мене від його дій, мурашки. І біля самого вуха, шепоче.

 - Тоді, перетворю твоє життя на "пекло"! Запам'ятай, я ніколи тобі цього не пробачу!

Встає і йде на вихід, але раптом зупиняється і вимовляє наостанок.

 - До речі, вітаю тебе! Ти все - таки змогла добитися свого. Та ще й до того, допомігши Вадимові помститися. Адже ти єдина дівчина, яку я покохав. І лише на тебе, все моє нутро реагувало так, як ні на кого іншого.

А тоді йде. Чую звук вхідних дверей. Тоді швидко біжу у свою кімнати і замикаюсь на ключ. Тут на самоті, вже себе не стримую, а ридаю...

 Мирної ночі і приємного читання...

 Ваша Ханна Еванс❤️