Читати книгу - "Без крові. Така історія"

і, залишаючись байдужими до того, скількох уже немає серед живих, знову щогодини корилися новій порі року і своєму обов’язку зберігати землю для прийдешніх поколінь. Знову росли гриби і розпускалися бруньки на деревах. У річках нерестилася риба. Між гілками пташки звивали нові гнізда. Ніч знову оживала. А ми так і не зрозуміли урок, що мали засвоїти через те мовчазне послання непереборної байдужості. Може, це вирок у нікчемності людського існування чи відлуння остаточної капітуляції перед людським безумством.

— Досить, — повторив Кабіріа.

— Він — німець, — відповів Малий, наче це його виправдовувало. І він мав рацію. Його мундир було добре видно — це був не австрієць. Кабіріа сказав, що у цих краях німців немає, але сказав він це якось невпевнено. Хлопець придивився — мундир був точно німецький. Іноді над водою спливав один черевик, та потім знову йшов під воду.

— Ультімо, агов, то таки німець.

Ультімо навіть не озирнувся. Але жестом показав, щоб вони затихли. Двійко інших теж звели очі до неба. Прикриваючи руками очі від сонця, щоб не сліпило, вони видивлялися.

З-за Монте Неро показався літак. Він майже торкнувся верхівки гори, потім, пролітаючи над долиною, скинув висоту. Пролетів, неначе десь удалині продзижчала муха.

— Хто ризикне своїм пайком? — спитав Малий.

Кабіріа сказав, що він згоден.

— Австрієць, — мовив Малий.

— Італієць, — відповів Кабіріа.

Там, летячи високо в повітрі сам-один, дійсно міг бути один із них. Вони летять просто в руки супротивнику, треба лише почекати. Коли літак знову знизився, Малий виліз з окопу і трохи пройшов до дерев. Повертаючись, він ще радів через вигране парі, але краєм ока все одно уважно спостерігав за літаком, контролюючи дистанцію і слідкуючи за намірами пілота.

— Не обмочився, Малий? — спитав Кабіріа, широко всміхаючись.

Малий показав йому щось беззмістовне. Посеред дороги, між річкою і посадкою, він зупинився.

Уся справа в тому, що ворожі літаки ще не завдавали горя, їх ще не боялися. Вони просто стежили, де окопалися солдати і де стоїть ворожа артилерія. Вони хитрували, але ще не були силою. Ці машинерії ще не несли смерть, якщо взагалі колись були її знаменням. Це були комахи, що кружляли над падлом, — не більше, як невеличка незручність.

Поривом вітру дерев’яну тарадайку перекосило і показався її бік — тепер добре було видно чорний хрест імперського ворожого війська.

— Гони пайок, — прокричав Малий.

Сплюнувши додолу, Кабіріа схопив свій мушкет.

Для ясності: німці лише в 1915 році винайшли пристрій, що синхронізував постріли кулемету на носі літака з поворотами гвинта, що рухав кулеметний барабан. Дивовижний винахід діяв просто надзвичайно. Кулі, замість того щоб зрешетити пропелер і попадати долу, летіли між лопатями гвинта і стріляли далеко вперед. Враження було таке, ніби це стріляють дерев’яними лопатями у невідомий спосіб. А насправді то був фокус. Англійці з французами трохи втямили, у чому справа. Вони казали, що синхронізація кулемета з гвинтом — то для того, щоб запобігти біді, бо треба було ж мати щось таке, щоб зв’язати разом член і серце. Вони ще шуткували, адже війна допоки не змусила їх замовчати.

Коли літак пролітав низько над землею повз Кабіріа, хлопець підняв рушницю і двічі вистрілив, а потім, коли літак уже пролетів, ще один раз.

— А отак тобі, тримай! — прокричав він услід, уявляючи, як дві кулі здірявлюють сухий дерев’яний корпус літака, наче блискучі гвинти, що входять у ребристу частину корпусу скрипки. А третя залетить високо-високо в синє небо, аж поки, не втративши інерції, не стане легкою, як подих, і, врешті, на якусь дещицю секунди не стане недвижною, вражена власною невагомістю.

Літак нахилився ліворуч і почав поволі повертати назад.

— Що це він трясця робить? — спитав Кабіріа.

— Що-що, повертається, — відповів Малий, переставши посміхатися.

Літак «на животі» обігнув бік гори і випрямився лише тоді, коли був уже над ними, немов тримаючи цих солдатів під прицілом. Його трусило вітром, але то було ніби тренування самоконтролю. Він почав знижуватись.

Малий з Кабіріа почали сипати прокльонами і побігли ховатись під дерева.

— Ультімо, біжи сюди!

Але Ультімо стояв нерухомо, уважно розглядаючи літак.

— Це «Фоккер Айндекер Е.1» з новим двигуном у сто кінських сил.

— Ультімо, Святий Боже, тікай!

Коли вони йдуть на патрулювання, зазвичай на носі у них лише артилерійське знаряддя. Але те, що він летить сам-один, свідчить, що це розвідувальний політ. Можливо, він оснащений лише фотоапаратом «Кодак» для зйомки високо над землею. Потім Ультімо вигукнув:

— Кабіріа, розчеши коси, тебе знімають.

У Кабіріа був гарний зір і він зауважив, що з кабіни пілота показалася рука. Потім визирнув і сам пілот. Він висунувся, щоб прицілитися. Нарешті, у руці показався пістолет.

Кабіріа вибіг з укриття і кинувся на Ультімо. Він збив того з ніг і прикривав собою в той час, як літак у поземному польоті ганяв їм вітер над спинами. Лежачи на землі із заплющеними очима, Кабіріа, здавалось, чув, як тричі клацнула металева зброя, а, може, навіть і свистіння кулі десь у кількох сантиметрах від голови.

Вони полежали так ще трохи. Потім Кабіріа розплющив очі. Удалині гуркотів літак. Ультімо посміхався.

— Не роби так більше, йолопе, — промовив, не рухаючись, Кабіріа.

Ультімо все одно посміхався.

— От пришелепуватий, — повторив Кабіріа.

Майже відразу вони пішли геть, оскільки випадок з літаком відбив їм охоту і до річки, і до сонячного світла, і до всього іншого. Вони йшли один за одним, Малий — попереду. А мрець, заплівшись у купі гілок і каміння, так і лежав там, у річці. Він і досі шукав щось під водою, та, вочевидь, не знаходив. Це був не його, німця, день.

— Звідки він тут взявся, цей німець? — зненацька спитав Ультімо. — Німцям тут не місце.

— Мені теж тут не місце, — мовив Кабіріа.

Такого братерства, яке було серед солдат на війні, більше їм в житті не випадало. Неначе страждання виплекали в них уміння керуватися глибинною мудрістю серця і відкрили в них здатність до надзвичайно прекрасних почуттів. Вони кохали безсловесно, і їм здавалося, що це найкраще, що в них є: війна звільнила їхній кращий бік. Власне, це було саме те, чого вони шукали, кожен на свій лад, учинивши те, що зараз нам здається незбагненним, — вони хотіли, щоб почалася війна, вони хотіли піти на фронт із власної волі. Вони всі інстинктивно відгукнулися на рішуче бажання втекти від своєї безкровної молодості — хотіли, щоб виступило все найкраще, що в них є. Ці люди були певні, що мають цей кращий бік, але вони не