Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли вдалині замайоріла хата, хлопець зупинився. На вулиці проти гаражу стояла юрба людей. Вони всі жили неподалік. Серед них було кілька незнайомців. Він трохи постояв, чекаючи. Хлопець не був певен, що хоче йти далі. Та ось його хтось зауважив і тепер у нього не було вибору.
Ультімо підвели до дверей. Вони були зачинені.
— Вона не хоче нікого бачити, — пояснив хтось.
Ультімо постукав.
— Мамо, відчини, це я, Ультімо.
Тиша.
Ультімо повернув ручку і помалу відчинив двері. Увійшов, тихесенько зачинивши їх за собою.
Флоренс, обіпершись на стіну, стояла в кутку кімнати. Як тварина, що намагається спиною нащупати найглухіший куток свого лігва. Вона ридала.
Ультімо підійшов ближче. Обійняв її. Спочатку вона стояла спокійно, потім взялася гамселити його кулаками у груди, щораз швидше, щораз сильніше. Ультімо чекав, поки вона втомиться і кинеться в його обійми. Здавалось, вона легесенька, як пух, і ось-ось сама віддасть Богу душу.
— Де тато?
Вона не могла вимовити ні слова.
— Він живий?
Флоренс кивнула головою на знак згоди.
— Мамо, все буде добре.
Вона знову кивнула.
— Що сталося?
Флоренс пробелькотіла щось про палаючу машину.
— Де він зараз?
— У місті. У лікарні.
— Ми маємо поїхати до нього.
Та вона не поворухнулася.
— Я маю його побачити, мамо.
— Так.
— Усе буде гаразд.
— Так.
Ультімо подумав про батька, але не зміг уявити його на лікарняному ліжку. Він насилу уявив, як батько лежить, випнувши груди вперед, у палаючому автомобілі, але уявити його блідого, як полотно, на лікарняному ліжку він не зміг. Такого просто бути не могло. Або ж усе сталося саме так, а значить, світ став геть нелогічним і всі вони були прокляті, прокляті навіки і завжди були такими.
— Впусти людей. Вони лише хочуть тобі допомогти.
Флоренс не рухалась.
— Ходи до мене…
Він схопив її за руку, відвів до столу і посадив на один зі стільців, що стояли круг столу. У руці вона стискала хустинку. Жінка так довго стискала ту хустинку, що в неї побіліли суглоби на пальцях. Ультімо подумав про силу, яка завжди була притаманна його матері, і питав себе, що мало статися, щоб така жінка, як вона, зламалася. Він схилився і поцілував її волосся.
— Може, краще я збігаю до тата?
— Так.
— І повернуся?
— Так.
Вона вперше звела погляд вгору, шукаючи синові очі.
— Скажи йому, що на це у мене сили не стало.
Вона сказала це так твердо, як завжди вміла. Ультімо посміхнувся.
— Скажу.
Він попростував до дверей, а потім, озирнувшись, спитав:
— А що з графом?
Флоренс трохи скривилася, а потім повільно промовила:
— Він нічого не міг удіяти.
А за мить додала:
— Він помер.
Вона сказала це геть байдужим тоном. І тієї миті Ультімо зрозумів, що у його матері було два серця і що того дня вони обидва були смертельно поранені.
Він вийшов, не зачинивши дверей. Хлопець попрохав людей розповісти все, що знають. Схоже, що на прямій ділянці шляху, яка йшла неподалік річки, автівка сказилася. Вона врізалася в платан і загорілася. Граф потрапив у пастку з автомобільного залізяччя, а його батька від удару викинуло з машини і тепер він лежить у міській лікарні. У нього щось зламане. Лікарі ще не знають, чи вони зможуть його врятувати. Вони не впевнені, чи він доживе до ночі. «Доживе, він міцний чоловік», — почулося з натовпу.
Ультімо звів очі до неба, щоб глянути, коли почне сутеніти. Коли Баретті запропонував Ультімо підвезти хлопця до міста на своєму возі, той відмовився, подякував і сказав, що доїде самотужки. І пішов за мотоциклом. Люди бачили, як він вдягнув лафонтенові окуляри і запхнув під светра аркуш газетного паперу. Хтось поплескав його по плечу. З болем у серці відпускали вони хлопчину самого. Але, несподівано, він поводився так по-чоловічому, що нікому не стало сміливості його спинити. «Будь обачним», — промовила якась жінка.
Шлях у місто йшов прямий, через луки. Тіні були довгими і надвечір ставало свіжіше. Ультімо розігнав мотоцикл і нахилився до нього, щоб дещо йому сказати, — і хотів, щоб той добре його розчув. Він сказав, що вони мають приїхати швидше за смерть, а він зможе це зробити, лише якщо він, мотоцикл, буде слухняним. «Дивись, дорога сама хоче нам допомогти і тому йде прямо, аби лишень ми встигли». Він пояснив мотоциклові, що краса прямої дороги неосяжна, в ній розчиняється будь-який поворот, вона підступна, але, в ім’я порядку, вона може бути милосердною і справедливою. «Такими бувають лише шляхи, — розповідав йому Ультімо, — а в житті так не буває. Бо людське серце не може битися прямо, бо ж його тріпотіння безладне». Потім він замовк і довгий час не говорив ані слова, все дивуючись, звідки він узяв ті слова.
Крихітний мотоцикл просувався вперед у порожнечі ночі — слабкий стукіт серця в неосяжно-безкрайньому просторі рівнин. Дорогою він підіймав малесенький гребінь пилу, залишаючи по собі гіркий повів паленого. Потім запах зникав, а пил розсіювався у променях сонця. Так зімкнулося коло подій у позірно незмінному супокої речей.
Спогади про Капоретто[8]
Італійський фронт, вересень 1917 року
Їх було троє. Вони сиділи в окопі, але поволі просувалися вглиб долини, тому що там можна було бачити річку з кришталево чистою водою і, можливо, людей. Дівчат.
Погода стояла сонячна.
Кабіріа, що мав гарний зір, побачив, що з поверхні води виступає тіло — воно розвернулося навколо своєї осі і підпливло впритул до купи гілок і каміння. То був мрець. Він опустився нижче, залишивши над водою проти неба лише потилицю і зад. Дивився вниз, під воду, неначе щось шукав. Забуте.
Потім інші теж його помітили.
Серед людей — жодної реакції.
Той, якого звали Ультімо, кинув додолу свій ранець і щось сказав своїм черевикам — триклятим черевикам. Потім витягнув із кишені щось їстівне і став жувати. Інший, той, що був молодший, присів край річкового берега і почав кидати в покійного камінчиками, частенько-таки зачіпаючи тіло.
— Ти, припини, — мовив Кабіріа.
Ультімо дивився на безпристрасні гори. Він ніколи не міг пояснити таємницю гір, тієї мовчазної сумирності домашнього улюбленця, що ігнорує знущання людей, які так нешанобливо і невтомно скидають на них бомби і огороджують колючими дротами. І скільки б вони не проклинали нас за те, що ми перетворили їх на цвинтар, гори знову відроджувались
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.