Читати книгу - "Кінець роману"

Ти ворухнувся від болю. Я тоді сказала: «Зроби так, щоб він був живий», не вірячи в Тебе, але Ти не зважав на мою невіру. Ти охопив її Своєю любов’ю, прийняв як дар, а сьогоднішнього вечора дощ промочив мені наскрізь плаща й усю одежу, я дрижала з холоду і вперше в житті мала враження, що майже люблю Тебе. Я ходила в струменях дощу під його вікнами й була ладна виждати під ними всю ніч, аби тільки показати, що я таки здатна вчитися любити й уже не боюся пустелі, бо в ній є Ти. Повернувшись додому, я застала Моріса в гостях. Ти повернув мені його вдруге. Першого разу я Тебе за це ненавиділа, але Ти охопив любов’ю цю ненависть, як і невіру, і зберіг, щоб потім показати її; щоб ми удвох посміялись так, як ото, бувало, я сміялася віч-на-віч із Морісом і казала: «Пам’ятаєш, які дурні ми були?..»

Розділ 7

18 січня 1946 року

Уперше за останні два роки я пообідала з Морісом. Перед тим зателефонувала йому й попросила зустрітися зі мною, а тоді, їдучи автобусом, застряла в заторі біля Стоквелла й запізнилася на десять хвилин. Спершу я, як бувало колись, побоювалася, що через таку дрібницю зіпсується весь день і Моріс гніватиметься на мене. Тепер же мені не хотілося вихоплюватись наперед зі своїм гнівом. Зрештою, я вже й на гнів не спромоглася б, як і на багато чого іншого. Я хотіла зустрітися з Морісом і розпитати його про Генрі, бо останнім часом той дивно поводиться. Це на нього не схоже — випивати в барі. Генрі випиває тільки вдома і в клубі. Мабуть, у барі він мав розмову з Морісом. Дивно було б, якби чоловік та занепокоївся мною. За весь час нашого подружнього життя нині найменше причин непокоїтися. І ось, коли я опинилася віч-на-віч з Морісом, мені й не в голові був цей привід зустрітися. Залишилася тільки причина — просто зустрітися. Про Генрі я так нічого й не дізналася. Раз у раз Моріс пробував завдати мені болю, і це йому вдавалося, бо ж насправді він мучив самого себе, а я не можу на таке дивитися.

Чи порушила я давню обітницю, пообідавши з Морісом? Ще торік я так би й вважала, а тепер — ні. Тоді я все сприймала буквально, бо побоювалася, не знала, про що йдеться, і не покладала надії на любов. Ми обідали в «Рулзі», і я була щаслива вже від того, що ми разом. Тільки на хвилинку почулася нещасливою, коли ми прощалися на решітці. Я гадала, що він мене поцілує, і прагла цього, але раптово закашлялася й зручна мить проминула. Знаю, що Моріс, ідучи від мене, думав про всілякі паскудні небилиці й мучився. І я потерпала від того, що він мучиться.

Я хотіла поплакати на самоті й вибрала для цього місце — Національну портретну галерею, але там у день студентських екскурсій зібрався цілий натовп, тому я повернулася на Мейден-лейн і зайшла до церкви, бо в ній завжди темно й не розгледиш людини поруч. Там я й сіла. У церкві нікого не було, крім мене та ще дрібного чоловічка, що прийшов трохи пізніше й тихо молився на задній лавці. Пригадалося, як я вперше побувала в одному з таких храмів і як зненавиділа його. Тут я не молилася. Дуже вже часто я це досі робила. Я тільки сказала Богу так, як сказала б батькові, якби пам’ятала його: «Боже милий, я втомилася».

3 лютого 1946 року

Сьогодні я побачила Моріса, а він мене не зауважив. Простував до бару «Герб Понтефракта», і я рушила назирці. Перед тим я цілу годину — довгу й тягучу — просиділа у квартирі на Седар-роуд, намагаючись сприйняти аргументи бідолашного Річарда, і натомість проймалася враженням, що вони свідчать про вивернуту навиворіт віру. Хто ж без цієї віри стане так серйозно й аргументовано трактувати легенду? Якщо я щось взагалі засвоїла з почутого, то це дивні факти, які навряд чи підтверджують Річардові доводи. Наприклад, свідчення про те, що колись жив чоловік, званий Христом. Я вийшла на вулицю, почуваючись втомленою й зневіреною. Звертаюся до Річарда, щоб позбутися забобону, та щоразу ось такий фанатизм тільки допомагає вкоренитися цьому забобону. Я допомагала цьому чоловікові, а він мені не допоміг. А може, і допоміг? Я ж цілу годину майже не думала про Моріса, аж раптом ось він — переходить вулицю.

Я пішла вслід, не спускаючи з нього очей. Стільки разів ми удвох бували в «Гербі Понтефракта»… Я знала, до якої стійки він підійде й що замовить. А чи не зайти мені сюди, щось замовити й побачити, як він обернеться, як усе почнеться заново? Ранки будуть повні сподівання, бо можна буде подзвонити зразу ж, щойно Генрі вийде з дому. Будуть сподівані вечори, про які повідомлятиме сам Генрі, попереджуючи, що повернеться пізно. Може, тепер я б і покинула його. Я зробила все, що могла. Не маю грошей, щоб підтримати Моріса; він заробляє на книжках не набагато більше понад видатки на прожиття, але якби я допомагала йому друкувати тексти на машинці, ми б могли щороку заощаджувати добрих п’ятдесят фунтів. Не боюся бідності. Іноді буває краще по короткому ліжку простягати ніжку, аніж стелити розкішне ложе.

Я стояла біля дверей і дивилась, як він іде до стійки. «Якщо Моріс обернеться й побачить мене, то ввійду», — сказала я Богу. Не обернувся. Повертаючись додому, я не могла спекатися думок про Моріса. Майже два роки ми з ним чужі. Увесь цей час я не знала, що він робить у ту чи іншу годину, але тепер він не чужий: я ж бо, як і колись, знаю, де він і що він. Моріс вип’є ще кухоль пива й повернеться до знаної мені кімнати, щоб писати. Його звички не змінились, і я люблю їх, як люблять старе пальто. З цими звичками почуваюся безпечно. Мені ніколи не хотілося чогось чужого.

І я подумала: як легко можна зробити Моріса щасливим! Дуже хочеться знову побачити, як він сміється від радощів. Генрі немає вдома. Він умовився з кимсь на ленч після роботи й зателефонував, що прийде не раніше, ніж о сьомій. Отож почекаю до пів на сьому, подзвоню Морісові й скажу: «Я прийду на ніч і на всі наступні ночі. Я втомилася жити